Бабуся одразу сказала Олі, що наречений їй не пара, але справжню причину дівчина зрозуміла лише на дачі у свекрів

За поворотом з’явилися фари. Машина повільно вийшла на ґрунтівку, зупинилася поруч. Дарина сіла на заднє сидіння.

— У місто? — спитав водій, не обертаючись.

— Так.

— Приблизно півтори години, якщо без заторів.

— Добре.

Машина розвернулася й покотила назад. За вікном потяглися берези, прогалини, знову берези; потім ґрунтівка змінилася шосе, швидкість стала рівнішою. Телефон завібрував. Андрій. Дарина подивилася на екран і дала виклику обірватися. За хвилину він подзвонив знову. Вона прибрала телефон у сумку.

Водій увімкнув радіо — тиху стару пісню, слів якої Дарина не розбирала. Поля змінювалися перелісками, потім з’явилися перші ознаки передмістя: заправка, склади, низькі торговельні будівлі, розв’язка. Світ навколо продовжував жити так, ніби нічого не сталося. І це було майже образливо, хоча розум розумів: чужі повороти ніколи не зупиняють рух доріг.

Дарина дивилася у вікно й думала про бабусю. Не про те, що скаже їй, не про те, як пояснить те, що сталося. Просто про Віру Остапівну. Про те, як та відчинить двері, гляне — і, найімовірніше, не спитає нічого зайвого. У її погляді іноді вміщалося більше, ніж у найдокладніших розмовах.

Телефон знову завібрував. Цього разу писала Соня: «Ти як?»

Дарина відповіла: «Їду до бабусі. Потім розповім».

Вона довго дивилася на надіслану фразу. У ній було дивне полегшення: не додому, не до себе, не куди завгодно, а саме до бабусі. Ніби всередині лишалася адреса, яку не треба було пояснювати ні водієві, ні Соні, ні самій собі.

І прибрала телефон.

За вікном сутеніло. Жовтневі вечори настають рано: ще недавно поля були золотаво-сірими, а тепер у шибках відбивалися фари, вздовж шосе загорялися ліхтарі. Місто наближалося спершу шумом, потім світлом, потім щільністю машин, знайомими розв’язками, вітринами, автобусними зупинками. Водій уточнив адресу, і Дарина назвала будинок у знайомому старому районі. Він кивнув і більше не розмовляв. За це вона була йому вдячна.

Провулок зустрів її тишею. Ті самі два старі тополі біля хвіртки, той самий жовтий ліхтар на розі. Таксі зупинилося біля під’їзду. Дарина розрахувалася, вийшла й кілька секунд стояла на тротуарі, дивлячись угору. У вікні четвертого поверху горіло м’яке світло — не яскраве, не біле, а тепле, лампове. Бабуся завжди лишала торшер із темним абажуром; казала, після дня за книжками очі не терплять сильного світла.

Дарина увійшла в під’їзд. Ліфт був зайнятий, і вона пішла пішки. Сходи старі, кам’яні, зі стертими серединами. У дитинстві вона рахувала їх уголос, щоб не думати, як високо підніматися. Тепер не рахувала. Просто йшла, тримаючись за холодні поручні, і знала: за дверима ліворуч буде те місце, де її не стануть зважувати…