Батьки чоловіка замкнули вагітну невістку в лазні й поїхали на тиждень, але після повернення на них чекала несподівана картина

У пологовому відділенні пахло кварцом і суворою стерильністю. Оксану зустріла Ольга Романівна Кравець, акушерка з міцними руками, за які одразу хотілося вхопитися, і з глибоким заколисливим голосом.

— Так, красуне, мене Ольга звати. Запам’ятовуй, зараз працюватимемо, розслаблятися ніколи.

Апаратура вибухнула тривожним сигналом, крива серцебиття на моніторі поповзла вниз.

— Серце б’ється? — видихнула Оксана, впиваючись нігтями в простирадло.

— Б’ється, нікуди не дінеться. Лікар щойно дивився, операційна напоготові, якщо що, вирішимо швидко. А поки слухай мою команду. Вдих, тримай кисень, не смій тужитися, рано. Насичуємо кров.

— Ольго Романівно, мене замкнули. Там була нестерпна спека, у мене живіт кам’янів.

— Знаю, бригада передала про сильне зневоднення. Пізніше обговоримо, кому за це здоров’я попсувати. Зараз головне — малюк.

— Мені страшно. Раптом наслідки.

— Нормальна реакція живої людини, тільки дурням море по коліна.

Ольга Романівна поправила датчик на животі й нахилилася просто до обличчя.

— Запам’ятай головне: ти тут під суворим наглядом. Я чергую до ранку й нікуди не відійду. Витягнемо.

Простих людяних слів, яких Оксана давно не чула від рідні, вистачило, щоб зібратися з силами. Там, у задухі, вона боролася сама. Тут усе залежало від лікарів.

У коридорі батько вперто набрав номер зятя. Довгі гудки обірвалися скиданням.

— Глухо? — поцікавилася медсестра зі штативом для крапельниці, що пробігала повз.

— Глухо. Слухавку не бере, скидає.

— Породіллі повідомимо? Зазвичай вони чекають дзвінка.

— Кажіть правду. Ілюзій у нашому житті більше немає. Нічого дівчинку фальшивими надіями годувати.

Оксана вловила цей короткий діалог крізь прочинені двері. Усередині луснула невидима струна: без істерик і надриву просто зникла прив’язаність.

— Ольго Романівно…

— Я поруч, тиск міряю.

— Я впораюся без нього. І виховаю без цієї рідні. Більше ніяких послуг.

— Впораєшся, — кивнула акушерка, затягуючи манжету тонометра, — але з моєю допомогою. Самій подвиги здійснювати не час. Давай, дівчинко, поїхали в пологову.

Тривожний звук приладів вирівнявся, показники повільно повернулися до норми.

Світанок Віктор Павлович зустрів на жорсткому стільці в коридорі, так і не склепивши очей.

Марина Богданівна приїхала о восьмій з об’ємним шкіряним портфелем, і розмову вони перенесли до палати Оксани.

— Доброго ранку. З поповненням. Як онук?

— Спить. Богатир, — озвався батько.

— А тепер перейдемо до прози життя. Що в нас є? Увесь матеріал, який ми старанно збирали пів року, годився максимум на довгу цивільну тяганину й витріпані нерви. Учора ситуація змінилася докорінно.

— Кардинально.

— У який бік? — спитала Оксана.

— У бік кримінального кодексу. Незаконне позбавлення волі вагітної жінки й залишення в небезпеці — статті серйозні. Свекор піде слідом. Колишній пожежник із двадцятирічним стажем знав, що людину замкнули в натопленій парильні, і спокійнісінько відбув на грязьові ванни.

— Він заявить слідству, що не був у курсі або просто не перевірив лазню.

— Оксано Вікторівно, він школярам правила виживання при задимленні викладає, у нього профільна освіта.

Адвокатка перегорнула сторінку.

— Навісний замок вилучили криміналісти, будівлю опечатано. Головний козир — це письмове послання на вході. Свекруха власноруч оформила чистосердечне зізнання в умисному діянні, та ще й прикріпила на совість, щоб усі сусіди бачили.

Оксана прикрила повіки. Дерев’яна перепона, за якою її збиралися виховувати, стала тепер головним речовим доказом…