Батьки чоловіка замкнули вагітну невістку в лазні й поїхали на тиждень, але після повернення на них чекала несподівана картина

До кабінету слідчого Дорошенка сусідка зайшла рішучим кроком, притримуючи на грудях в’язану кофту, і з ходу виклала тридцять років сусідських образ.

— І бадилля палять просто біля паркану. І машину ставлять упоперек проїзду так, що спецтехніці не розвернутися.

— Ближче до справи, шановна, суть конфлікту.

— Так я й кажу. Коли вони невістку в дім привели, я чоловікові своєму одразу заявила: добра не жди, з’їдять дівку. Він мені велів не пхатися в чужу сім’ю. Я й мовчала.

Слідчий перестав крутити в пальцях кулькову ручку й присунув чистий бланк допиту.

— Протоколюємо. Те, що бачили на власні очі, повторіть під запис.

— Особисто господиня листок чіпляла, особисто. Я грядки поливала й увесь процес спостерігала. Ще й краї долонею притиснула, щоб вітром не здуло. Стояла й усміхалася. А потім сіли в таксі з валізою й пакетами та й поїхали.

Вона несподівано обірвала тираду, зчепила пальці на ручках дерматинової сумки й спитала зовсім іншим тоном, тихим і позбавленим будь-якої сусідської сварливості:

— Миколо Івановичу, немовлятко ж урятували?

— Усе обійшлося. Вижили обоє. Хлопчик у них.

— Слава Богу.

Жінка часто закивала й раптом схлипнула, квапливо витираючи очі тильним боком долоні.

— Я ж тупцялася біля паркану. Сумнівалася, чи дзвонити, чи лізти в чужий монастир зі своїм статутом.

— І скільки сумнівалися?

— Три хвилини. Усього три хвилини, а тиснуть вони тепер на совість чавунною плитою. Більше ніколи повз не пройду.

Ближче до сутінків Дорошенко особисто приїхав на околицю міста.

Повітря охололо, пахло вечірньою сирістю. Приблудна кішка неквапливо перетнула спорожнілий двір, сіла на сходах ґанку й вимогливо втупилася у візитера в очікуванні вечері.

— Не за адресою претензії, — всміхнувся слідчий, дістаючи з портфеля документ. — Я зі службової потреби, годувати нікому.

Він просунув повістку про виклик на допит у вузьку щілину між косяком і дверима. Поправив цупкий папір для надійності й набрав номер місцевого поліцейського.

— Щойно пильні сусіди доповідять про повернення господарів, одразу дзвони мені. Засідок не влаштовувати, мигалок не вмикати, працюємо в штатному тихому режимі.

— Думаєте, не подадуться в біга, коли папір побачать?

— Виключено. У них тут город не прибраний, та й їхати їм, окрім як на допит, більше нікуди.

Службовий автомобіль плавно від’їхав від паркану. Двір поринув у вечірню тишу, де остигав парник, вимагала вечері голодна кішка й білів у дверях бланк, що чекав на своїх адресатів.

Жодних сирен, жодних гучних арештів. Їх просто дуже чекали вдома…