Бригада доярок зникла у 1991-му — 33 роки потому молоковоз розкрив правду

Залишивши тіло в лісі, Бондаренко повернувся до своєї області з грошима. Уночі дістався до молоковоза, відчинив цистерну й поклав купюри до останків. Якщо тайник виявлять, знахідка мала підкріпити зручну версію: Артем украв гроші, розправився з жінками, сховав усе в машині, втік, а потім загинув під час кримінальної розбірки. Заперечити йому було б нікому.

Розрахунок спрацьовував 33 роки. Роман працював, одружився, ростив дітей; згодом розлучився, постарів. Підозр він не викликав і навіть після виявлення молоковоза не злякався: сам прийшов до поліції, запропонував допомогу й удавав зацікавленого свідка.

Слідчий записував зізнання й відчував крижаний жах. Про п’ять убивств Бондаренко говорив діловито, ніби перелічував виконані роботи. Ні хвилювання, ні каяття: перед слідчим сидів убивця, який діяв із бездушною точністю механізму.

— Чому вирішили зізнатися саме тепер?

Роман знизав плечима.

— Далі заперечувати безглуздо. ДНК, експертизи, розбіжності у свідченнях — доказів надто багато. Краще самому пояснити, як усе було. Щоб зрозуміли: я діяв обґрунтовано, з необхідності. Не із садизму чи жорстокості.

— Ви усвідомлюєте, що отримаєте довічне?

— Так, — кивнув Бондаренко. — Мені 54. Іще років 20 проживу, не більше. У в’язниці бібліотека є, читатиму. Спокійно, без нервів. Могло скінчитися й гірше.

Слідчий викликав конвой. Роман пішов без опору, не озирнувшись. Коли двері зачинилися, слідчий розклав перед собою матеріали. Справу було розкрито, але відчуття, що все завершилося, не виникало.

Наступного дня викликали Степана Онищенка й повідомили йому про зізнання. Він зблід, довго не вимовляв ні слова. Заговорив урешті тихо:

— Я нічого не знав. Ми крали молоко, Ірина дізналася — це правда. Але вбивати я нікого не збирався. Хотів зупинитися, повернути гроші, зізнатися. Коли жінки зникли, злякався: вирішив, що Артем щось накоїв. Може, налякав їх, кудись вивіз… Про вбивство я не думав. А коли його самого знайшли мертвим, вважав, що це розбірка, яка до доярок стосунку не має. Я не уявляв, на що здатен Роман.

Слідчий вдивлявся в його обличчя, намагаючись розпізнати брехню, але не знаходив її. Степан справді не знав про вбивства. Він брав участь у розкраданні — лише за це його й могли притягнути, однак строк давності сплив.

Онищенко залишався на волі, розуміючи свою вину, якої закон уже не торкався. Якби не крадіжки, Ірина не взялася б за перевірку, не стала б небезпечною для Романа. Залишилися б живими і вона, і ще чотири жінки.

Після публікацій у ЗМІ, де назвали імена учасників справи, колишнє життя Степана розсипалося. Ветеринарна клініка втрачала клієнтів, сусіди більше не віталися. Дружина подала на розлучення, діти перестали брати слухавку. За місяць Онищенко продав клініку за третину ціни, виїхав із квартири й подався до іншого міста. У 55 років йому належало починати заново — без родини, зі зруйнованою репутацією й без надії на майбутнє.

Суд над Бондаренком тривав три місяці. Зізнання підтверджувалося експертизами, результатами аналізу ДНК і свідченнями. Захист просив поблажливості, нагадуючи про вік підсудного й щире зізнання. Вирок усе ж був довічним.

Роман спокійно кивнув і попросив слова. Суддя дозволила. Підвівшись, він повернувся до родичів загиблих. У залі сиділи діти доярок — тепер їм було за 40, а матерів вони втратили ще в дитинстві.

— Шкода, що все сталося саме так. Убивати я не збирався, але обставини не залишили іншого виходу. Я розумію, як вам боляче. Тільки змінити вже нічого не можна. Сподіваюся, від цього вироку вам стане легше.

Він сів. У відповідь ніхто не заговорив. Одні плакали, інші дивилися на нього з ненавистю; були й ті, чиї обличчя нічого не виражали. За 33 роки очікування вони стільки разів думали про розгадку зникнення, але отримана відповідь полегшення не принесла.

Підвелася Оксана Савчук, донька Ірини. У свої 42 роки вона працювала вчителькою, виховувала двох дітей. У неї склалося звичайне життя, тільки матері в ньому не було. Дивлячись на Бондаренка, Оксана повільно, виразно промовила:

— Мені було дев’ять років. Дев’ять, коли ви вбили маму. Я всю ніч чекала її вдома, а вранці тато сказав: «Мама зникла». Як це — мама зникла? Куди вона могла подітися, чому? Відповіді не було 33 роки. Усі ці 33 роки я прокидалася й сподівалася: раптом сьогодні щось дізнаюся. Тепер знаю. Маму вбили через гроші, вашу жадібність і боягузтво. Ви стверджуєте, що виходу не було. Був. Ви могли вчинити інакше, але обрали вбивство. П’ять загиблих жінок, 15 дітей без матерів, сотні покалічених життів — заради 40 000, які ви навіть не витратили…