Чоловік із матір’ю вже ділили мої квартири перед розлученням, не підозрюючи, що в суді на них чекає неприємне відкриття

Ніч перед судом минула майже без сну. Під ранок вона задрімала й прокинулася від будильника з важкою головою. Душ, костюм, біла блузка, трохи тонального крему, туш, спокійна помада. У дзеркалі на неї дивилася сувора, зібрана жінка. Не щаслива. Не розбита. Готова.

До суду вона виїхала завчасно. Дорога зайняла сорок хвилин, ще кілька пішло на паркування. Біля входу чекала Ірина — чорний костюм, тека під пахвою, короткий упевнений кивок.

— Готова?

— Так.

— Тоді ходімо.

Вони пройшли через рамку, піднялися на третій поверх. Коридор був довгий, із лавками вздовж стін і тьмяним світлом. На одній із лавок сиділи Назар і Валентина Семенівна. Поруч стояв Роман Петрович, адвокат, у сірому костюмі. Назар побачив Олесю й напружився. Свекруха подивилася на неї так, ніби в коридор увійшов особистий ворог їхнього роду.

Олеся пройшла повз і сіла в іншому кінці. Ірина влаштувалася поруч.

— Не дивися на них.

— Я й не дивлюся.

Хвилини тяглися повільно. П’ятнадцять. Десять. П’ять. Потім відчинилися двері, вийшла секретарка й назвала справу. Олеся підвелася. У грудях було спокійно, але дуже порожньо, ніби всі зайві звуки вимкнули перед головним ударом…