Чоловік раптово зірвався до матері вночі, але мій несподіваний візит у село відкрив зовсім іншу правду

Я дістала телефон і набрала Данила. Довгі гудки тяглися один за одним, байдужі й порожні. Він не відповів. Я скинула й одразу подзвонила знову. Те саме.

Якщо він віз матір до лікарні, міг не чути. Якщо був за кермом, міг не брати слухавку. Якщо телефон розрядився… Я чіплялася за будь-які пояснення, та кожне з них тут же розсипалося. Найближча лікарня була в іншому напрямку, від села туди їхали через дорогу, де я б напевно їх зустріла. І все одно лишалося головне: чому дім порожній?

Я згадала сусідку свекрухи, Марію Павлівну. Ми не дружили, але віталися, інколи перекидалися парою слів, коли я приїздила до Оксани Миронівни. Жінка була приблизно її віку і, наскільки я знала, часто розмовляла з нею через паркан.

Я знайшла номер і подзвонила.

— Алло? — сонний голос прозвучав насторожено.

— Маріє Павлівно, вибачте, що так пізно. Це Мирослава, невістка Оксани Миронівни.

— Мирослава? Що сталося?

— Ви не знаєте, де зараз Оксана Миронівна? Я не можу її знайти.

— Як це — де? Вдома має бути. Де ж їй бути вночі?

— Я в неї. Дім порожній.

Пауза стала такою щільною, що я почула власне дихання.

— Ти зараз у неї вдома? — перепитала сусідка вже зовсім іншим голосом.

— Так. Данилові подзвонили, сказали, що їй зле. Він поїхав, я вирішила приїхати слідом. Але тут нікого немає.

— Дивно, — протягнула Марія Павлівна. — Увечері я її бачила, годині о шостій. У дворі вовтузилася, курей годувала. На здоров’я не скаржилася. Хоча вона й не з тих, хто скаржиться.

— Може, вона пішла до когось?

— Хіба що до Любові Романівни. Вони інколи засиджуються, чай п’ють, заговоряться — і Оксана може лишитися в неї до ранку. Таке бувало.

— Де вона живе?

— Від магазину третій дім. Паркан синій, лиштви різьблені. Не проґавиш.

Я подякувала сусідці. Вона попросила обов’язково передзвонити, коли Оксана Миронівна знайдеться, бо тепер теж хвилюватиметься. Я пообіцяла й вимкнула.

Версія з подругою здавалася слабкою, але іншої я не мала. Може, напад стався не вдома, а в Любові Романівни. Може, звідти й дзвонили Данилові. Може, він, дізнавшись адресу, поїхав одразу туди, а його машини біля дому свекрухи тому й немає.

Я вийшла, прикрила двері, поклала ключ під килимок — там Оксана Миронівна зазвичай його й тримала, хоч і запевняла, що це тимчасово. Потім сіла в машину й поїхала до центру села. Біля магазину темнів порожній майданчик, за ним тягнувся ряд хат. Третя й справді була з синім парканом і різьбленими лиштвами, в одному вікні горіло світло.

Я постукала. Спершу тихо, потім наполегливіше. За хвилину двері відчинила повна жінка в домашньому халаті, із сивим волоссям, зібраним на потилиці, й окулярами в товстій оправі.

— Вам кого?

— Добрий вечір. Я Мирослава, невістка Оксани Миронівни Ковалюк. Мені сказали, вона може бути у вас.

Жінка здивовано насупилася.

— У мене? Ні, сьогодні вона не заходила. А щось сталося?

— Їй ніби стало зле. Данило поїхав до неї, я слідом, але вдома нікого немає.

— Зле? — Любов Романівна притисла руку до грудей. — Господи. Але в мене її точно не було. Я весь день удома, ноги крутить, погода міняється. Нікого не приймала.

— Може, ви знаєте, куди вона ще могла піти?

— Та особливо нікуди. З Марією через паркан говорить, до мене інколи заходить. Більше-то в неї близьких тут майже не лишилося. Молоді роз’їхалися, старі хто помер, хто сам ледь ходить.

— Я дзвонила на домашній, ніхто не бере.

— У неї й мобільного нема, тільки домашній. Оксана в цьому сенсі людина старої закалки. Але щоб уночі зникнути… Не схоже.

Ми ще кілька хвилин перебирали варіанти, та жоден не здавався переконливим. Любов Романівна попросила повідомити, якщо Оксана знайдеться, й зачинила двері, довго дивлячись мені вслід із тривогою.

Я повернулася до машини, але не одразу завела мотор. Подзвонила Данилові ще раз. Знову гудки. Потім набрала домашній телефон свекрухи — без відповіді.

Здавалося, вони обоє зникли в проміжку між нашим домом і цим краєм села. Зникли так, ніби ніч проковтнула їх, лишивши по собі тільки порожній дім, незрозумілі сліди й моє зростаюче, вже майже фізичне відчуття біди…