Чоловік відмовився дарувати дружині подарунок, але запросив її свекруху та сестру на застілля

Артем розтулив рота, стулив, знову розтулив. Він нагадував рибу, викинуту на гарячий пісок.

— Ти… ти взагалі адекватна? — Його голос зірвався. Він так різко змахнув руками, що ледь не змахнув зі столу чашку. — Мати із сестрою їдуть. Я пообіцяв їм застілля.

У повітрі повисла щільна й важка пауза. Оксана навіть не кліпнула. Вона просто сиділа й дивилася на цього дорослого чоловіка, який серйозно вважав, що світ має обертатися за клацанням його пальців. Спокій дружини бісив Артема ще дужче. Він чекав виправдань, чекав метушні.

— А з якого дива ти їх узагалі запрошував? — поставила вона єдине логічне в цій ситуації запитання.

— Бо це свято, це традиція. Вони мої родичі, — заволав Артем, хапаючись за голову. — Вони через 15 хвилин будуть тут. Ми домовилися, що вони приїдуть привітати.

— Цікава виходить картина, Артеме. — Оксана підперла щоку долонею. — Дарувати мені подарунок — це маркетинговий лохотрон, а накривати стіл родичам за мій рахунок — це священна традиція. Я правильно розумію твою філософію. Ніхто зі мною застілля не обговорював. Ніхто мене не питав, чи хочу я бачити гостей. Ти вирішив влаштувати бенкет для своєї мами й сестри, не вклавши в це ані копійки. Геній.

Артем метнувся до холодильника, розчахнув його з такою силою, що банки на дверцятах жалібно дзенькнули. Його погляд шалено сканував полиці. На половині Оксани лежали залишки ролів, сир, зелень і запечатана пляшка кефіру. На його полиці, на його полиці гордо лежали сохлий лимон і два самотні яйця.

— Ти мала приготувати. Ти тут господиня чи хто?

Він грюкнув дверцятами й навис над столом, спираючись на стільницю. Його очі налилися лихою злістю загнаного в кут невдахи.

— Це ганьба. Що я матері скажу? Вона ж мене з’їсть.

— Скажи правду, що ти дуже ощадливий син.

Оксана встала, взяла свою чашку й попрямувала до раковини. Саме в цю мить у коридорі пролунав заливистий передзвін дверного дзвінка. Артем підскочив, наче під ним вибухнула петарда. Він заметався маленькою кухнею, хапаючись то за рушник, то за порожню цукорницю.

— Швидко, — прошипів він, схопивши Оксану за лікоть. — Діставай свої суші, цю їжу, наріж сиру, зроби хоч що-небудь.

Оксана холодним рухом вивільнила руку.

— Іди відчиняй, гості чекають.

Артем, блідий, з потом на лобі, почвалав до передпокою. Клацнув замок. До квартири миттю увірвався важкий, густий аромат пачулі, дорогої пудри й абсолютної переваги.

Свекруха Світлана Петрівна — жінка монументальна в усіх сенсах. Вона носила норкову шубу, наче це була королівська мантія, а її погляд міг заморозити киплячу воду. Слідом за нею до квартири протиснулася Ірина, золовка. Точна копія матері, але в худішому й тюнінгованому варіанті, з губами, які завжди кривилися в легкій зневажливій усмішці.

Оксана й родички чоловіка історично перебували у стані холодної дипломатії. Невістку вони відверто не визнавали, вважаючи надто простою, недостатньо амбітною й узагалі не парою їхньому золотому Артемові. Спілкувалися винятково на сімейних зібраннях, обмінюючись шпильками, загорнутими в обгортку фальшивої ввічливості.

— Ну, нарешті, — густий бас Світлани Петрівни заповнив передпокій. — Ми вже думали, ви там спите.

— Привіт, мамо. Іро, привіт, — пробурмотів Артем, намагаючись загородити собою прохід на кухню. — Проходьте до вітальні.

— Яка вітальня? Ми руки мити та до столу. Сил немає. У заторі на переїзді 40 хвилин простояли.

Ірина спритно відсунула брата плечем і скинула свої гостроносі чоботи.

— Оксано, виходь. Ми прийшли.

Оксана вийшла в коридор. На ній були прості домашні штани й затишний кардиган. Вона мала розслаблений і спокійний вигляд, що різко контрастувало з смиканим Артемом.

— Добрий вечір, Світлано Петрівно. Привіт, Іро.

— Ну, з днем народження тебе, чи що? — свекруха окинула її оцінювальним поглядом, наче вирішувала, чи вартий товар заявленої ціни. — Роки минають, а ти все в одній вазі. Хоч за це Артемові подякуй, не розгодував.

Ірина хихикнула, поправляючи бездоганно вкладене волосся. Вони пройшли на кухню й зупинилися. Картина голого столу, відсутність запахів і абсолютна стерильність приміщення вдарили по їхніх шаблонах із силою кувалди.

Світлана Петрівна повільно обвела поглядом ідеальний порядок і опустила очі на порожній простір обідньої зони, підняла брови. На мить її обличчя втратило звичний вираз монументальної самовпевненості…