Чоловік відмовився дарувати дружині подарунок, але запросив її свекруху та сестру на застілля

— Я не зрозуміла, — повільно, карбуючи кожне слово, промовила свекруха.

Вона повернулася до Оксани.

— Це що за нові стандарти гостинності? Ми приїхали з іншого кінця міста. Де стіл? Де елементарна повага до родини чоловіка?

Ірина фиркнула, схрестивши руки на грудях.

— Мамо, я ж казала, що вона нас за людей не вважає. Нас запросили за порожній стіл. Та в нас студентки в гуртожитку краще накривають.

Артем, втиснувшись у дверний одвірок, почав стрімко бліднути.

— Мамо, тут така справа. Ми просто не встигли. Точніше, Оксана не встигла.

— Не встигла? — гримнула Світлана Петрівна, свердлячи невістку важким поглядом. — Дружина сидить удома, працює свої ці півтори години з учнями й не встигла накрити стіл для свекрухи. Оксано, це саботаж чи просто хамство?

Оксана спокійно висунула стілець і сіла. Вона не збиралася виправдовуватися. Вона збиралася грати в цю гру за своїми правилами.

— Жодного саботажу, Світлано Петрівно, — її голос пролунав напрочуд дзвінко в напруженій тиші. — Артем ще два тижні тому повідомив мені, що день народження — це, цитую, маркетинговий лохотрон. І що дарувати подарунки — це розвод для лохів і гроші на вітер. Подарунка він мені не подарував.

Світлана Петрівна здивовано кліпнула. Ірина відразу перестала всміхатися. У їхній дивній, викривленій системі цінностей скупість чоловіка в дні офіційних свят вважалася моветоном. Вони могли ненавидіти невістку, але фасад ідеальної родини мусив дотримуватися неухильно.

— Як це не подарував? — свекруха повільно перевела погляд на сина. — Артеме, це ще що за новини?

— Та годі, мамо, це все споживацтво, — почав бекати Артем, переминаючись із ноги на ногу. — Я їй пояснював, що треба бути раціональнішою.

— Зачекайте, це ще не фінал нашої раціональності, — повела далі Оксана, перехоплюючи ініціативу. — Артем вирішив розділити бюджет на харчування, щоб краще заощаджувати. Свої гроші, виділені на їжу, він успішно проїв ще три дні тому. Купив дорогі стейки, елітні ковбаси й ум’яв усе сам. Я харчуюся за власні доходи, купую продукти собі та дитині, тому на столі порожньо. Він вас запросив, але оплачувати бенкет для гостей зі своєї кишені не захотів, а свої ліміти вичерпав.

Тиша на кухні стала відчутною. Здавалося, можна було почути, як цокає настінний годинник над витяжкою.

Світлана Петрівна була нахабною тіткою. Вона могла розтоптати людину за неправильно заварений чай чи недостатньо улесливий тон, але була жінкою старого гарту. Прийти в гості й дізнатися, що рідний син не лише затиснув дружині подарунок, а й намагався накрити стіл для матері за рахунок чужих жіночих грошей, при цьому самотужки зжерши весь м’ясний запас, — це ламало всі її уявлення про гідність.

Вона повільно повернулася всім корпусом до Артема.

— Тобто, — голос свекрухи впав до загрозливого шепоту, від якого в Артема затрусилися піджилки, — ти не купив дружині подарунка. Ти запросив нас у гості святкувати. І ти розраховував, що вона годуватиме нас за свої копійки, поки ти вночі тріскаєш делікатеси.

— Мамо, та вона все перевернула. Вона навмисне, — занив чоловік, втискаючись у стіну.

— Закрий рота, — гаркнула Ірина.

Вона підійшла до столу, подивилася на Оксану зовсім іншим поглядом. У цьому погляді не було теплоти, але з’явилася якась подоба жіночої солідарності перед обличчям тотального феєричного чоловічого жлобства.

Ірина розстебнула свою дизайнерську сумку, дістала цупкий, пухкий білий конверт.

— З днем народження, Оксано, тримай.

Вона ляснула конвертом об стільницю.

— І купи собі щось нормальне, а не цю сирну масу, яку ти їси.

Світлана Петрівна важко зітхнула, дістала свій конверт, перев’язаний золотавою стрічкою, і поклала поруч із першим.

— З днем народження. Ти не ідеал, звісно, але терпіти таке свинство у своє свято — це вже занадто.

Оксана кивнула, обережно присуваючи обидва конверти до себе.

— Дякую вам, я це ціную. Чаю будете? У мене є пакетований.

— Який, у біса, чай? — проричала Світлана Петрівна.

Вона розвернулася до Артема, мов танкер, що лягає на бойовий курс.

— Ану-но, синочку, вийдемо на сходовий майданчик на пару слів.

— Мамо, ну куди? Сусіди ж, — пропищав Артем, намагаючись відступити до спальні…