Чоловік вирішив перевезти матір у квартиру дружини, аж поки одне повідомлення не зруйнувало його плани.

Удома Марта довго стояла під душем, дозволяючи гарячій воді змивати втому, але не думки. Її дратувало не те, що Роман допомагав матері. Дратувала нескінченна безвихідь, у якій вони жили: Галина Миронівна телефонувала, скаржилася, вимагала, а Роман щоразу знаходив для неї виправдання. Самотня. Літня. Після смерті чоловіка. Нервова. Вразлива.

Марта вийшла з ванної, загорнулася в халат і глянула на телефон. Повідомлення від Романа прийшло майже одразу: «Мама попросила поміняти лампочку. Потім треба посидіти, поки подіють таблетки. Не сердься».

Вона поклала телефон екраном донизу. У квартирі стало так тихо, що було чути, як у батареї тонко клацає метал. Марта пройшла до спальні й зупинилася біля вікна. Внизу блищали калюжі, у них відбивалися ліхтарі, машини проїжджали рідко, лишаючи по собі вологий шурхіт.

Вона згадала сьогоднішні слова свекрухи: «тісна квартирка». Галина Миронівна говорила так, ніби квартира Марти була жалюгідною комірчиною, хоча насправді це була простора двокімнатна квартира, що дісталася їй від бабусі. Роман переїхав до неї після весілля, і спершу їм здавалося, що це їхній маленький острів безпеки. Та свекруха поступово проникла й туди — не ключами, то розмовами. Вона обговорювала їхній ремонт, їхні меблі, їхню майбутню дитячу, якої поки не було, і щоразу примудрялася подати житло Марти як тимчасове, незручне, не справжнє.

Телефон знову подав сигнал. «Мамі гірше. Просить лишитися на ніч. Пробач».

Марта вимкнула світло й лягла, не роздягаючись до кінця. Сон не приходив. Перед очима стояло обличчя Галини Миронівни: скорботне при Романові, чіпке й уважне, коли ніхто не дивився. Іноді Марті здавалося, що свекруха не просто прив’язує сина до себе — вона відкушує від їхнього життя шматок за шматком, повільно, терпляче, з усмішкою.

Вранці Роман повернувся на світанку. Він намагався рухатися тихо, але Марта все одно прокинулася. За кілька хвилин із кухні потягнуло кавою, а потім зазвучала її улюблена спокійна мелодія. Роман так завжди загладжував провину: варив каву, вмикав музику, говорив м’якше, ніж зазвичай.

— Пробач за вчора, — він поставив перед нею чашку. — Мама була зовсім не в собі. Казала, що в неї лихі передчуття. Що скоро щось зміниться.

Марта підвела очі.

— Що саме зміниться?

— Не знаю. Ти ж знаєш, вона любить туманні фрази. До речі, вона кличе нас у п’ятницю на вечерю. Каже, все приготує сама. Щось особливе.

Марта повільно поставила чашку на стіл.

— У п’ятницю ми збиралися до Андрія й Марини.

— Я пам’ятаю, — Роман винувато усміхнувся. — Але мама так просила. Сказала, що для неї це важливо.

— Для неї все важливо. Кожен дзвінок — останній, кожна вечеря — доленосна.

— Марто, давай просто сходимо. Посидимо годину, максимум дві. Потім поїдемо до друзів. Обіцяю.

Вона дивилася на чоловіка й розуміла: якщо відмовиться, то стане тією самою невдячною дружиною, яка не хоче підтримати його матір. А якщо погодиться — знову поступиться чужій волі. Між цими двома варіантами давно вже не було доброго.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Але тільки ненадовго.

Увесь тиждень Галина Миронівна телефонувала щодня. То уточнювала, о котрій вони приїдуть, то цікавилася, чи немає в Марти непереносимості якихось продуктів, то повідомляла, що хоче влаштувати «справжній сімейний вечір».

— Я продумую меню, — говорила вона таємниче. — Хочу, щоб усім було корисно й приємно.

У четвер увечері, коли Марта піднімалася додому, її гукнула сусідка з верхнього поверху, Тамара Семенівна. Літня жінка обережно спускалася сходами, тримаючись за перила.

— Марточко, зачекай хвилинку. Свекруха твоя сьогодні приходила.

Марта зупинилася.

— До нас?

— Так. Стояла біля ваших дверей. Я сміття виносила, побачила. Сказала, що хотіла зробити сюрприз, але вас не застала.

У Марти неприємно похололо всередині. Ключів у Галини Миронівни не було — Роман сам наполіг на цьому після того, як одного разу мати з’явилася за їхньої відсутності й влаштувала перевірку порядку, скориставшись старим дублікатом.

— Дякую, що сказали, — промовила Марта.

У квартирі вона насамперед оглянула замки. Все виглядало цілим. Та відчуття чужої присутності вже оселилося в передпокої, ніби хтось невидимий і досі стояв поруч із дверима.

Роман, вислухавши її телефоном, розгубився.

— Я зараз їй подзвоню.

За десять хвилин він передзвонив.

— Вона каже, що була неподалік у справах і вирішила занести домашню настоянку до вечері. Потім передумала.

— Неподалік? — Марта не втрималася від гіркої усмішки. — Романе, вона живе на іншому кінці міста.

— Може, справді були справи в нашому районі.

Вона не стала сперечатися. Але тієї ночі довго лежала без сну, згадуючи слова про передчуття, про особливу вечерю, про квартиру. Усе це складалося в невиразну, тривожну картину, і що ближче була п’ятниця, то сильніше Марта відчувала: Галина Миронівна готує не примирення…