Чоловік вирішив перевезти матір у квартиру дружини, аж поки одне повідомлення не зруйнувало його плани.

У п’ятницю Галина Миронівна подзвонила тричі. Спершу нагадала, що вечеря почнеться рівно о сьомій. Потім спитала, чи п’є Марта компот із сухофруктів. Утретє довго розповідала Романові, що приготувала його улюблене: борщ, котлети, кілька салатів і той самий напій «як у дитинстві».

— Вона ніколи так не старалася, — сказала Марта, коли вони сіли в машину. — Зазвичай вона просить мене готувати, а сама сидить поруч і коментує, що я роблю не так.

Роман спробував усміхнутися.

— Може, вирішила змінитися. Зрозуміла, що перегинала палицю.

— Ти справді в це віриш?

Він не відповів одразу. Машина виїхала з двору, фари ковзнули по мокрих стовбурах дерев.

— Я хочу в це вірити, — тихо сказав він. — Іноді цього досить, щоб дати людині шанс.

Марта відвернулася до вікна. Їй теж хотілося повірити. Хотілося прийти, повечеряти, побачити перед собою звичайну жінку, яка втомилася від самотності й нарешті вирішила перестати воювати з невісткою. Та пам’ять услужливо підсовувала інше: холодні погляди, скарги, натяки, слова про квартиру, вічні розмови про онуків, від яких у Марти болісно стискалося горло.

Двері їм відчинили майже одразу. Галина Миронівна була в ошатній сукні, з акуратною зачіскою й перлинною ниткою на шиї. Вона виглядала урочисто, навіть святково.

— Мої дорогі! — вона розцілувала Романа, потім несподівано обійняла Марту. — Як добре, що ви прийшли. Проходьте, все вже на столі.

Вітальня була накрита так, ніби чекали не сімейної вечері, а прийому важливих гостей. Біла скатертина, кришталеві келихи, тарілки з сервізу, який Галина Миронівна зазвичай нікому не дозволяла чіпати. У центрі стояла супниця з гарячим борщем, довкола — салати, котлети, закуски, маленькі тістечка на окремій тарілці.

— Ого, мамо, — Роман щиро здивувався. — Ти сьогодні перевершила себе.

— Для вас мені нічого не шкода, — свекруха усміхнулася. — Сідайте. Почнемо, поки гаряче.

Марта скуштувала борщ. Він був смачний — насичений, густий, із тонким ароматом часнику й зелені. Вона навіть здивувалася.

— Дуже добре вийшло, — сказала вона чесно.

— Справді? — Галина Миронівна подивилася на неї надто уважно. — Бачиш, я багато чого вмію. Просто не завжди є заради кого старатися.

Вечеря йшла несподівано спокійно. Свекруха розповідала історії з молодості Романа, згадувала кумедні випадки, цікавилася роботою Марти. Іноді в її запитаннях прослизала звична шпилька, але вона тут же ховала її за усмішкою. Роман розслабився першим. Його плечі опустилися, голос став легшим, він сміявся й підливав собі води, ніби вперше за довгий час сидів із матір’ю без внутрішньої напруги.

Марта усміхалася, відповідала, їла потроху й усе ж не могла позбутися відчуття, що за нею стежать. Галина Миронівна дивилася не просто як господиня, що чекає похвали. Вона відзначала кожен жест Марти, кожен ковток, кожен рух ложки.

— А тепер десерт, — оголосила свекруха, коли тарілки спорожніли. — І компот за сімейним рецептом. Я додала туди корисні трави.

Вона пішла на кухню й повернулася з підносом. На ньому стояли дві великі чашки з темним напоєм і окремий чайник. Одну чашку вона поставила перед Романом, іншу — перед Мартою. Собі налила чаю.

— А ви не будете компот? — спитала Марта.

— Мені не можна, — Галина Миронівна ледь торкнулася грудей. — Серце слабке. Трави сильні, молодим корисніше.

Марта піднесла чашку до обличчя. Пахло сухофруктами, корицею і ще чимось — важким, гіркуватим, ледь помітним під цукровою солодкістю.

— Які трави ви додали?

— Звичайні. Для жіночого здоров’я. Меліса, ромашка, ще дещо. Бабусин рецепт.

— У мене інколи буває реакція на трав’яні збори. Краще знати склад.

— Не вигадуй, — м’яко, але наполегливо сказала Галина Миронівна. — Там нічого небезпечного. Випий до дна, щоб подіяло.

Роман уже зробив кілька великих ковтків.

— Незвично, але смачно, — сказав він. — Мамо, справді цікаво вийшло.

Марта ледь торкнулася губами напою. Гіркота одразу лишилася на язиці. Вона зробила вигляд, що п’є ще, але насправді лише нахилила чашку. Галина Миронівна помітно розслабилася, ніби побачила те, чого чекала.

— От і розумниця, — прошепотіла вона майже лагідно. — Тобі це особливо потрібно.

У Марти всередині все стиснулося. У кімнаті було тепло, надто тепло. Вікно зачинене, важкі штори майже не пропускали повітря. Вона знову подивилася на чашку. Напій темно поблискував, наче зберігав у собі щось чуже.

— Романе, — тихо сказала вона, — мені здається, нам час.

— Уже? — він повернувся до неї, але його погляд був дивно каламутний. — Зачекай трохи. У мене голова закрутилася.

Галина Миронівна тут же встала й прочинила кватирку.

— Це трави. Вони розслабляють. Нічого страшного. Вам обом треба відпочити.

Марта спробувала підвестися, але ноги ніби налилися важкістю. Перед очима здригнулися обриси кімнати. Роман повільно опустив голову на долоню.

— Мамо, що ти туди додала? — спитав він невиразно. — Мені зле.

— Нічого поганого, синочку, — голос свекрухи став дивовижно спокійним. — Просто засіб, щоб зняти напруження.

Марта хотіла сказати, що треба викликати лікаря, але язик погано слухався. Вона вхопилася за край столу. Галина Миронівна підійшла ближче й нахилилася до неї.

— Ну от, — прошепотіла вона, і в її голосі вперше проступило справжнє тріумфування. — Намучилася наша Оленка. Тепер квартирка синочку дістанеться…