Чоловік вирішив перевезти матір у квартиру дружини, аж поки одне повідомлення не зруйнувало його плани.

Марта чула ці слова ніби крізь товщу води. Вони розсипалися на окремі звуки, потім знову склалися в сенс, від якого хотілося закричати. Але крик не вийшов. Тіло перестало слухатися, повіки стали нестерпно важкими, а кімната попливла, витяглася, втратила краї.

Останнім, що вона побачила, було обличчя Галини Миронівни. Жодної хвороби, жодної безпорадності, жодної тремтячої старості. Лише холодний, зосереджений вираз людини, яка довго готувалася й нарешті побачила результат.

Потім настала темрява.

Спочатку в цій темряві не було нічого. Потім у неї почали просочуватися уривки звуків: стривожений голос Романа, глухі кроки, грюк дверей, різкі команди чужих людей. Десь поруч вила сирена. Хтось піднімав її, хтось перевіряв пульс, хтось говорив про тяжке отруєння і можливе передозування сильного препарату.

Марта намагалася розплющити очі, але не могла. Їй здавалося, що вона перебуває поруч із власним тілом, бачить усе збоку й ніяк не здатна повернутися всередину. Світло лікарняних ламп ударило крізь заплющені повіки, а чийсь голос промовив:

— Глибока кома. Причина неясна. Готуйте реанімацію.

Після цього зникли навіть звуки.

У квартирі Галини Миронівни тим часом панував дивний хаос. Роман, іще одурманений, але вже намагаючись прийти до тями, ходив по вітальні, не розуміючи, що відбувається. Голова боліла так, ніби всередині неї натягнули важку металеву струну. Лікарі вивозили Марту на ношах, ставили запитання, дивилися суворо.

— Що вона їла? Що пила? Приймала якісь ліки?

— Ми всі їли одне й те саме, — розгублено повторював Роман. — Компот… Мама приготувала компот із травами.

Один із медиків повернувся до Галини Миронівни.

— Які трави?

Свекруха стояла біля стіни, притискаючи хустинку до губ.

— Звичайні збори. Для здоров’я. Я не знала, що в Марти така реакція. Бідна дівчинка, хто ж міг подумати.

Коли двері за лікарями зачинилися, у квартирі стало надто тихо. Роман опустився в крісло й закрив обличчя руками.

— Мамо, що з нею буде?

Галина Миронівна підійшла, поклала руку йому на плече.

— Лікарі допоможуть. А тобі треба лягти. Ти сам ледве на ногах стоїш. За кермо тобі не можна.

— Я мушу їхати в лікарню.

— Поїдемо вранці, синочку. Зараз ти тільки заважатимеш. Відпочинь. Завтра відвеземо Марточці речі. Їй знадобляться халат, білизна, документи.

Роман кивнув, але, здається, не до кінця зрозумів, про що вона говорить. Перед очима в нього стояло бліде обличчя дружини, її безвольна рука, що звисала з нош.

Галина Миронівна провела його до гостьової кімнати, допомогла лягти, укрила ковдрою. Коли дихання сина стало рівнішим, вона повернулася до вітальні.

Її рухи стали впевненими й точними. Вона прибрала тарілки, злила залишки компоту, ретельно вимила чашки, витерла їх рушником і поставила в шафу. Потім вимила каструлю, губку викинула в сміттєвий пакет, пакет зав’язала тугим вузлом.

Потім узяла телефон.

— Валю? Це я, — сказала вона тихо. — Усе пройшло. Дівчину забрали. Ромчик спить.

Вона помовчала, слухаючи співрозмовницю.

— Не починай. Доза була достатня. Вона випила не все, але вистачить. Лікарі не одразу розберуться. Нам треба діяти спокійно. За кілька днів заберу її речі, потім Рома звикне до думки, що вона не повернеться.

Галина Миронівна підійшла до вікна, відсунула штору й подивилася на нічне місто. Внизу миготіли вогні, по мокрій дорозі проїжджала рідкісна машина. На її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

Вона не знала, що в лікарні лікарі вже боролися за життя Марти. Не знала й того, що її власна впевненість скоро обернеться пасткою…