Чоловік вирішив перевезти матір у квартиру дружини, аж поки одне повідомлення не зруйнувало його плани.

Реанімаційне відділення жило своїм різким, тривожним ритмом. За скляними дверима гули апарати, пищали монітори, медсестри швидко проходили коридором, несучи підноси, ампули, папки з призначеннями. В одній із палат лежала Марта. Її обличчя було майже прозорим, губи — сухими, вії нерухомо темніли на щоках. Лише тонкі лінії на екрані поруч із ліжком доводили, що життя ще тримається.

Роман сидів біля її ліжка, стискаючи руку дружини. Наркотична важкість після вчорашнього напою не минула повністю: думки плуталися, скроні ломило, в роті стояла гіркота. Та разом із болем поверталося й розуміння, від якого холонуло серце.

Завідувач відділення, літній лікар із втомленими очима, пояснив йому, що стан Марти тяжкий.

— Симптоми схожі на отруєння сильнодійним заспокійливим або снодійним препаратом, — сказав він. — Ми відправили аналізи. Результати будуть пізніше. Ви говорили про напій із травами?

— Так. Мама приготувала компот. Сказала, що там корисний збір.

— Нам потрібен зразок цього напою. Залишилося щось?

— Я не знаю. Спитаю в неї.

— Спитайте якнайшвидше. Це може вплинути на лікування.

Коли лікар пішов, Роман нахилився до руки Марти й притулився до неї чолом. Йому здавалося, що весь світ звузився до цієї палати, до білих простирадл, до її нерухомого обличчя. Звичайна сімейна вечеря перетворилася на кошмар, але найстрашніше було не в самій хворобі. Найстрашніше — у дивних деталях, що спливали одна за одною.

Мати не пила компот. Мати надто швидко прибрала чашки. Мати вмовляла Марту допити до дна. І ще та фраза… Роман не міг згадати її повністю, але в пам’яті лишалися уривки: Оленка, квартира, синочок.

Телефон завібрував. Мати дзвонила вже втретє.

— Ромчику, як вона? — голос Галини Миронівни звучав стривожено. — Є поліпшення?

— Ні. Лікарі кажуть, схоже на отруєння сильним препаратом.

На тому кінці виникла коротка пауза. Така коротка, що раніше Роман не звернув би уваги. Тепер почув.

— Який жах, — нарешті вимовила мати. — Але звідки? Ми ж усі їли одне й те саме.

— Не зовсім. Ти не пила компот.

— Я ж пояснювала, серце. Мені не можна такі трави.

— Лікарі просять зразок. У тебе залишилося хоч трохи?

— Ні, синочку. Я все вилила й посуд помила. Ти ж знаєш, я не люблю залишати брудне. Але я можу записати склад.

— Запиши.

— Може, я приїду до тебе? Підтримаю. Ти там один, бідний мій.

— Не треба, — сказав Роман несподівано твердо. — Я сам упораюся. Підготуй список трав.

Він вимкнувся й довго дивився на телефон. Уперше за багато років йому стало страшно не за матір, а від матері.

За кілька хвилин задзвонив незнайомий номер.

— Роман Левчук? — спитав чоловічий голос.

— Так. Хто це?

— Мене звати Артем Бойко. Я приватний детектив. Нам потрібно зустрітися. Йдеться про вашу дружину і про те, що сталося вчора.

Роман різко випростався.

— Звідки ви знаєте про мою дружину?

— Вона сама до мене звернулася. Два тижні тому. Не телефоном. За годину в кафе навпроти лікарні.

Зв’язок обірвався.

Роман сидів нерухомо. Марта найняла детектива. Отже, вона боялася не просто так. Отже, поки він переконував її, що мама самотня й безневинна, Марта шукала докази.

Він нахилився до дружини.

— Я скоро повернуся, — прошепотів він. — Я дізнаюся правду. Обіцяю.

Кафе було маленьке, майже порожнє. Роман сів біля вікна, звідки бачив вхід до лікарні, замовив каву й не торкнувся її. За десять хвилин до столика підійшов чоловік років сорока з непомітним обличчям і уважними очима.

— Ви Роман?

— Так. Говоріть.

Чоловік поклав на стіл візитівку.

— Артем Бойко. Ваша дружина попросила мене простежити за Галиною Миронівною. Вона сказала, що свекруха стала надто часто говорити про квартиру, з’являлася біля ваших дверей і поводиться підозріло.

— Що ви з’ясували?

Детектив відкрив планшет.

— Достатньо. Ваша мати регулярно зустрічалася з Валентиною Гриценко, фармацевткою з аптеки в старому кварталі. Минулого тижня отримала від неї упаковки сильного снодійного препарату. Не трави, не нешкідливі краплі.

Роман відчув, як пальці холонуть.

— У мами безсоння. Це ще нічого не доводить.

— Розумію. Тому покажу запис…