Чоловік вирішив перевезти матір у квартиру дружини, аж поки одне повідомлення не зруйнувало його плани.

На екрані з’явилася кухня Галини Миронівни. Камера була встановлена так, що добре видно було плиту, стіл і каструлю. Свекруха стояла біля плити й помішувала компот. Потім озирнулася, дістала з кишені кілька блістерів, видавила таблетки в долоню й висипала їх у каструлю. Довго мішала, доки все не розчинилося.

— Тепер точно не заважатимеш, Оленко, — пробурмотіла вона. — Син повернеться додому, а квартира буде нашою.

Роман не одразу зрозумів, що перестав дихати. Він дивився на запис, а перед очима вставало дитинство: мати, що вкриває його ковдрою; мати, що цілує забите коліно; мати, що плаче на похороні батька; мати, яка все життя говорила, що любить його найбільше на світі. І та сама жінка на екрані спокійно розмішувала отруту для його дружини.

— Це неможливо, — вимовив він майже беззвучно.

— На жаль, можливо, — відповів Бойко. — Копію вже передано поліції. Марта не хотіла йти до вас без доказів. Боялася, що ви станете на бік матері.

Роман опустив голову. Заперечити було нічого. Ще вчора він справді став би захищати Галину Миронівну.

— Є ще матеріали, — детектив поклав на стіл флешку. — Записи зустрічей із Валентиною Гриценко, фото, звіт. І відомості про минуле вашої матері.

— Які відомості?

— Вона була пов’язана з кількома старими справами. Одна стосувалася шахрайства з документами. Інша — тяжкої шкоди жінці, яка була поруч із вашим батьком до шлюбу з Галиною Миронівною. Офіційно справа розвалилася, але сліди лишилися.

— З ким саме?

— З Оленою Сагайдак. Першою дружиною вашого батька. Вона померла за дивних обставин. Тоді все списали на нещасний випадок і брак доказів.

Ім’я вдарило Романа сильніше, ніж він очікував. Олена. Не вигадана Оленка з материнських оповідей. Реальна жінка з минулого, про яку в їхньому домі ніколи не говорили.

— Чому Марта не розповіла мені одразу? — спитав він, хоча відповідь уже знав.

— Бо любила вас і розуміла, наскільки ви залежні від матері, — спокійно сказав Бойко. — Їй потрібні були факти, а не підозри.

Роман узяв флешку. Вона здавалася важкою, ніби всередині лежав не пластик, а все зруйноване життя.

— Що мені робити?

— Спершу повідомити лікарям назву препарату. Потім дати свідчення. Поліція вже займається вашою матір’ю, але ваші слова важливі.

Роман підвівся так різко, що стілець скрипнув по підлозі.

— Мені треба в лікарню.

Він майже біг назад. У коридорі реанімації знайшов завідувача й збивчиво розповів про запис, про таблетки, про кількість, яку бачив на екрані. Лікар одразу змінився на обличчі.

— Це багато що пояснює. Ми скоригуємо терапію. Добре, що ви повідомили зараз. Ваша дружина могла отримати смертельно небезпечну дозу, але якщо вона випила трохи, шанси є.

— Вона виживе?

— Тепер шанси вищі, — відповів лікар. — Але стан лишається тяжким.

Роман повернувся до Марти. Він сів поруч, узяв її руку обома долонями.

— Я все дізнався, — прошепотів він. — Пробач мені. Ти відчувала, а я не слухав. Тільки повернися, будь ласка. Я більше не дозволю їй бути між нами.

Телефон знову задзвонив. Цього разу номер був службовий.

— Романе Сергійовичу? Слідчий Павло Назаренко. Ми отримали відеоматеріали. Потрібні ваші свідчення. Йдеться про затримання Галини Миронівни Левчук.

Роман подивився на Марту.

— Я не хочу залишати дружину.

— Розумію. Але що швидше ми оформимо ваші свідчення, то швидше зможемо діяти.

Він заплющив очі. Йому здавалося зрадою піти від Марти навіть на годину, але ще більшою зрадою було б залишити матір безкарною.

— Я приїду, — сказав він. — Тільки спершу попереджу лікаря.

Поки Роман їхав у відділення, Галина Миронівна теж не сиділа без діла. Вона ходила по квартирі, тримаючи телефон біля вуха.

— Валю, у нас ускладнення. Ромчик дивно розмовляє. Не пустив мене в лікарню.

— Не панікуй, — відповіла подруга. — Він просто злякався за дружину. Треба прискорювати другу частину.

— Я вже дзвонила в керуючу службу. Сказала, що Марта в лікарні й просила забрати її речі. Якщо Роман буде поруч, нас пустять.

— Добре. Головне — щоб він звик, що її вдома більше немає.

— Він звикне, — сухо сказала Галина Миронівна. — Після такої дози вона не підніметься.

У цю мить у двері подзвонили. Галина Миронівна поправила волосся, надала обличчю втомленого виразу й відчинила.

На порозі стояли двоє. Один показав посвідчення.

— Галино Миронівно Левчук? Слідчий Назаренко. Нам потрібно поставити вам кілька запитань.

Вона зблідла, але тут же спробувала усміхнутися.

— Проходьте. Що сталося?

— У нас є підстави вважати, що ви причетні до отруєння Марти Вороненко. І відеозапис, на якому ви підмішуєте таблетки в напій.

На мить її обличчя стало порожнім. Потім вона схопилася за груди.

— Мені зле. Серце. Ви не маєте права так зі мною розмовляти. Я хвора жінка.

— Лікаря викличемо за потреби, — рівно сказав слідчий. — Але зараз ви затримані за підозрою в замаху на вбивство.

— Де мій син? — скрикнула вона. — Ромчик не дозволить!

— Ваш син дає свідчення.

Галина Миронівна похитнулася, ніби ці слова вдарили сильніше за кайданки. А сусіди вже визирали з дверей, шепотілися, переглядалися, не вірячи, що тиху, ввічливу жінку виводять поліцейські…