Чоловік вирішив поселити колишню дружину з дітьми в квартирі Іри, щоб списати аліменти

У свої 35 років він тупцював перед нею, як школяр, спійманий за гаражами на чомусь недозволеному.

— На машину карбоновий капот узяв. Ще спортивний вихлоп. А потім відеокарту… Дорогу, нову. Щоб у танках нічого не зависало.

Ірина заплющила очі й глибоко вдихнула. Деренчливому седану було вже двадцять років. Чоловік придбав для нього карбоновий капот за гроші власних дітей, а потім відполірував цю дурість комп’ютерною покупкою. Комп’ютер ночами гудів, як турбіна літака.

— Далі. Моє житло тут до чого?

— Лариса пригрозила судовими виконавцями, — заскімлив Макс. — Усі борги, каже, стягну, ще й неустойку зверху. Там стільки набігло, мені не розплатитися. Ну я й запропонував бартер.

Вона підійшла впритул. Від цього арктичного холоду Макс мимоволі притиснувся до стіни.

— Що саме ти запропонував?

— Вона списує борг, а ми даємо їй із дітьми пожити у твоїй трикімнатній. Тут же просторо! Самі їдемо до мами. Усім добре, порахуй: Ларисці більше не треба платити за оренду, на мені боргу немає, ми з тобою в затишній маминій квартирі. І мамі дохід від оренди. Ідеальна схема! Я вже частину речей сюди перевіз, поки Лариса працює.

У Ірини на секунду перехопило подих. Диванний махінатор устиг розпорядитися чужою квартирою, витратити дитячі гроші на залізяччя, виманити в матері знижку — і тепер красувався благодійником.

— Ідеальна схема, — повторила вона з повільним кивком. — Просто вінець еволюції думки. Гаразд, генію, сумки поки залиш. Іди працюй. Твою велич я ще маю осмислити.

Макс засяяв: розгладжене обличчя стало обличчям бабуїна, задоволеного життям. Він вирішив, що свого домігся. Дружина ж не кричала, не била посуд — отже, прийняла умови.

— Завжди знав, яка ти в мене розумниця!

Він поліз обійматися, але жорсткого погляду вистачило, щоб квапливо відступити.

— Прийду ввечері, запакуємо твої речі.

Щойно за Максом грюкнули важкі вхідні двері, Ірина миттєво змінилася. Ні сліз, ні істерики, ні скарг подругам у плече не було. Вона була юристкою й звикла діяти за чітким алгоритмом: у кожної несправедливості були своя ціна і спосіб стягнення. Нахабство цієї інфантильної істоти перейшло всі мислимі межі. Макс вирішив розпорядитися її житлом як розмінною монетою, щоб оплатити власні іграшки, і тепер Ірина збиралася розібратися з цим за законом.

Вона дістала телефон. Після довгих гудків відповів утомлений жіночий голос; на тлі верещали діти.

— Так?

— Ларисо, привіт. Ірина, дружина Максима.

Запала незручна пауза — дзвінки теперішніх дружин рідко тішать колишніх.

— Що сталося? У Макса знову глушник відвалився? — сарказму Лариса не пошкодувала.

— Цього разу мозок, — спокійно відповіла Ірина. — Твої сумки вже в мене, а мене повідомили про великий переїзд. Дітей на кілька годин можеш комусь лишити? Треба терміново зустрітися. Кава з мене, з тебе — подробиці цієї оборудки століття.

За дві години вони зустрілися в затишному кафе неподалік від будинку Ірини. Навпроти неї сиділа мініатюрна жінка з темними колами під очима. Хронічна втома ніби в’їлася Ларисі в обличчя. Вона не квапилася починати розмову, недовірливо колупала ложечкою пінку на капучино й явно чекала підступу. Ірина дивилася уважно, але без ворожості, даючи їй можливість заговорити самій.

— Іро, мене загнали в кут, — нарешті зітхнула Лариса. — Пів року Макс годував мене сніданками. То премію затримали, то машину евакуювали, то він ногу підвернув. Щоразу знаходилося нове пояснення, чому грошей знову немає. А в мене двоє хлопчаків ростуть. За один сезон встигають зносити взуття. Я пригрозила йому судом, і тут Макс подзвонив увесь такий благісний. Запропонував переїхати у твою квартиру. Сказав, ніби ви вже домовилися: ви їдете до свекрухи, а житло віддаєте мені в рахунок боргу. Я ще спитала, чому ти на це погодилася. Він клявся, що ідея була твоя.

Ірина відпила еспресо. Усередині розгорявся знайомий рівний азарт роботи — так бувало в суді, коли інша сторона припускалася фатальної помилки.

— І ти повірила тому, хто замість зимових черевиків синам купує карбонову кришку на капот?

Лариса всміхнулася гірко.

— Коли вже нічим платити за оренду, повіриш у що завгодно, — сказала Лариса. — Учора я зібрала частину речей. Сьогодні вранці Макс заїхав по сумки й забрав їх. Запевняв, що ввечері передасть мені ключі від квартири. Тому я й чекала. Думала, раз ти сама все запропонувала, значить, обману тут немає.

— Чарівно, — мовила Ірина й дістала з сумочки щоденник разом із срібною ручкою. — А тепер слухай уважно. Нікуди ти не переїжджаєш. Моя квартира не стане ані нічліжкою, ані кредитною організацією, якою Макс вирішив погасити власну заборгованість. Розпоряджатися моїм житлом без мене він не може, які б обіцянки тобі не роздавав…