Чоловік зустрів мене насмішкою після вчорашнього “виселення”, але не помітив, хто увійшов слідом

— Ключі від квартири на тумбочку, — розпорядилася Галина Миронівна.

Роман мовчки жбурнув в’язку під дзеркало. Метал дзенькнув коротко й різко, ніби поставив крапку.

— І запам’ятай, — вела далі мати. — Якщо дізнаюся, що ти намагаєшся проникнути сюди без дозволу, розмова буде вже не сімейна. Спадком теж ризикувати не раджу. Ти мене знаєш.

— Знаю, — буркнув він, не підводячи очей.

Він протиснувся у двері, волочачи торби за собою. Одна застрягла, Роман смикнув її й ледь не вдарився плечем об одвірок. Галина Миронівна не допомогла. Оксана теж. У цій боротьбі з картатою сумкою було щось чесне: уперше за довгий час Роман сам тягнув власні речі.

На порозі Галина Миронівна затрималася. Поправила комір плаща, струсила з рукава невидиму порошинку й подивилася на Оксану вже без службової суворості.

— Усе, Оксаночко. Квартира вільна. Цього місяця комунальні витрати не сплачуй, вважай це компенсацією за моральну шкоду. Поживи спокійно. А з цим дивом природи я сама розберуся. Гаражна терапія інколи творить дива. Не допоможе — відправлю на дачу копати криницю.

Вона несподівано підморгнула — легко, майже пустотливо, зовсім не так, як личило жінці із залізною укладкою й поглядом колишньої керівниці комунальної служби. Потім вийшла й зачинила двері.

У квартирі повисла тиша. Не глуха, не страшна, не така, в якій хочеться терміново ввімкнути телевізор, аби не чути власних думок. Це була тиша механізму, з якого нарешті вийняли іржаву деталь. За дверима віддалялися кроки, шаруділи торби, приглушено лунав голос Галини Миронівни, і Оксана раптом зрозуміла, що разом із Романом із квартири виходить не лише людина. Іде шум, бруд, вічне невдоволення й чужа нахабність, певна своєї безкарності…