Чоловік зустрів мене насмішкою після вчорашнього “виселення”, але не помітив, хто увійшов слідом

Галина Миронівна навіть не змінилася на обличчі. Вона підійшла до комода, де лежали його годинник, гаманець і окрема в’язка від машини, і одним точним рухом забрала автомобільні ключі.

— Машина, нагадаю, теж оформлена на мене, — сказала вона. — Викликати поліцію можеш просто зараз. Заодно покажемо документи.

— Ти серйозно? — голос Романа став вищим.

— Абсолютно. Я роками сперечалася з боржниками, підрядниками й людьми, які вважали, що правила вигадані не для них. Повір, синочку, після них ти для мене — легка розминка.

Ці слова подіяли сильніше за крик. Роман здувся просто на дивані. Ще хвилину тому він зображав господаря, а тепер сидів обм’яклий, розуміючи, що разом із квартирою втрачає і машину, і звичне життя, і впевненість, що мама його прикриє.

— І куди я, по-твоєму, маю йти? — спитав він уже жалібно.

— Я про тебе подбала. Я ж мати. Поїдеш у мій гараж на околиці.

Роман витріщив очі.

— У гараж? Там бетонна підлога. Там миші. Там холодно.

— Там є залізна пічка. Світло теж є. Познайомишся з незалежним життям без дивана, холодильника й дружини, яка прибирає за тобою. Посидиш, подивишся на вогонь, подумаєш, чому людина, яка називає себе господарем, не вміє підняти власну шкарпетку.

Вона підняла торбу й знову сунула йому в руки.

— Заодно розбереш стелажі. Праця, кажуть, очищає свідомість. Матрац я тобі вже відвезла. Тонкий, жорсткий, зате корисний. А то в тебе від цього дивана хребет скоро набуде форми подушки.

Оксана відвернулася до вікна, щоб не всміхнутися надто явно. Ситуація була абсурдна, але в ній відчувалася справедливість. Не помста, не злоба, а саме просте повернення речей на свої місця.

Збори пішли під суворим наглядом. Роман смикав дверцята шафи, жбурляв футболки, плутався в рукавах, двічі впустив джинси. Руки в нього тремтіли, хоча він намагався робити вигляд, що все відбувається з його волі. До торби полетіли шкарпетки, білизна, светр, стара куртка. Потім він спробував непомітно прихопити ігрову приставку.

— Техніку лиши, — миттю сказала Галина Миронівна.

— Мамо!

— Там тобі не курорт. Почитаєш. У мене в гаражі коробка з класикою стоїть. Саме час вивчити, як люди розмірковують про провину й кару.

За пів години Роман стояв у передпокої з двома набитими картатими торбами. Вони чіплялися за одвірок, сповзали з плеча, били його по ногах. Він пихтів, червонів і виглядав уже не царем дивана, а людиною, яку власний мотлох притис до реальності…