Чому після слів випадкового зустрічного я розвернулася й поїхала

— Розумію, — сказала Анна.

Він притулився до боку джипа, схрестив руки на грудях. Дивився на неї без жалю, і це було правильно. Жалість зараз була б нестерпною.

— Розкажіть мені про неї, — сказав Максим. — Про подругу.

— Навіщо?

— Бо ви вісім років знали її однією, а тепер виявили іншою. Це не вкладається одразу. Якщо розкажете, вкладеться швидше.

Анна подумала про це. Потім сказала:

— Катя Долинська. Ми познайомилися на першому курсі архітектурного. Вона недовчилася, пішла після третього року, подалася в дизайн інтер’єрів. Ми не загубилися. Вона була гучною, легкою, вона вміла зробити свято з будь-якої дрібниці. Коли мені було погано, вона приїжджала без дзвінка, з їжею і якимось дурнуватим фільмом. Я думала, що знаю її. Коли вона познайомилася з вашим… нареченим, — Анна трохи помовчала, — на моєму дні народження. Півтора року тому. Я сама їх познайомила.

Вона вимовила це рівно, але пауза перед фразою видала зусилля, якого їй це коштувало.

— Герман тоді сказав, що вона дуже жива. Саме так, дуже жива.

— А потім?

— Потім вони бачилися на спільних зустрічах. Новий рік, якісь вечірки. Я не помічала нічого або не хотіла помічати. — Анна похитала головою. — Друге, мабуть. Я вмію не помічати того, що не вписується в план.

Максим помовчав. Потім спитав, обережно, але прямо:

— Ви кохали його?

Анна не відповіла одразу. Дивилася на далекі дерева, що ледь стояли темною щільною стіною, і за ними вгадувалася глибина лісу, того самого, що тягнувся на дев’ять тисяч гектарів.

— Я думала, що кохаю, — сказала вона нарешті. — Але коли я стояла сьогодні в наметі й дивилася на все це, на стільці, на доріжку з пелюсток, я нічого не відчула. Зовсім. І це було до того, як я взяла його телефон. Отже, відповідь уже була.

— Отже, відповідь уже була, — повторила вона тихо. — Я просто не слухала.

Стало темніше, непомітно, як темніє в травні, коли день довгий, і світло йде не різко, а поступово, розчиняючись. Десь у лісі скрикнув птах, різко, коротко — і замовк.

— Що ви робитимете? — спитав Максим.

— Сьогодні ввечері нічого. Мені треба обдумати, як саме я скажу йому. І треба вирішити питання з гальмами, офіційно, через поліцію.

— Ви заявите?

— Так. Завтра я поїду з особняка і відразу поїду у відділок. У мене буде висновок із сервісу. Я попросила свого механіка зафіксувати все письмово. Цього має вистачити для початку.

Максим кивнув. У його погляді було схвалення, стримане, без зайвих слів, але вона його побачила.

— Ви не боїтеся? — спитав він.

— Чого саме?