Циганка побачила вдову на цвинтарі й сказала: «Твій чоловік живий»

Наприкінці березня зателефонувала Мельник. Засідання призначили на дванадцяте, справу мав розглядати суддя Шевчук.

— Прошу вас: ні слова про циганку й дзвінок із гармонню.

— Чому?

— Бо вас перестануть слухати за пів хвилини. У нас один довід: у договір внесено адресу, що з’явилася пізніше за дату документа. Це можна перевірити. Є довідка про реєстрацію. На ній і стоїмо. Все інше лиште за дверима суду.

Різкість адвокатки була неприємна, але Наталя зрозуміла, чого від неї вимагають. Треба було говорити про рядок у договорі, хоч до цього рядка її привело все власне життя.

Дванадцятого квітня банківський представник — молодий, уже не Ткаченко — переконував суд, що йдеться про технічну описку. Нагадував і про пропущений строк. Наталя слухала, сидячи поруч із Вірою Олексіївною.

Шевчук був огрядним чоловіком із великими руками. Він увесь час поправляв стос справ, вирівнював по краю стола. Навіть коли папки лежали цілком рівно, знову торкався їх долонею.

Вислухавши сторони, суддя задовольнив клопотання про технічну експертизу.

Наталя не відразу зрозуміла зміст рішення. Під столом Мельник міцно стиснула їй руку, майже до болю. Дослідження доручалося регіональному центру судової експертизи. Суддя читав запитання, а Наталя чула тільки загальний гул.

Потім пролунало, що платити має заявниця.

Вісімдесят чотири тисячі.

У неї було сорок три. Іще бракувало сорока однієї тисячі. Наталя не уявляла, де її взяти. Це було порожнє місце в розрахунках. Наталя перебрала все, що лишалося цінного. Дім пов’язаний судовим стягненням. Машини немає. Материні сережки з гранатами. Каблучка на пальці.

За сережки в ломбарді запропонували дев’ять тисяч чотириста. Приймальник зважив їх, подивився крізь лупу.

— Одинадцять, — попросила Наталя.

— Дев’ять чотириста. Подивіться на пробу.

Вона подивилася. Сперечатися виявилося ні про що. Взяла запропоноване. Обручку не віддала. За неї дали б, мабуть, тисячі три, але стримувала її зовсім не ціна.

Разом набралося трохи більше п’ятдесяти тисяч.

Даша поклала на стіл дві зарплати — п’ятдесят шість тисяч до останньої купюри.

— Навіть не починай сперечатися.

Мати взяла двадцять. Донька без слів забрала решту, вийшла, а за п’ять хвилин повернулася з порожніми руками.

— Де гроші?

— На твоїй картці. Я поклала решту. Це на експертизу.

Потім приїхала Лідія. За кермом невеликого позашляховика сидів молодий хлопець; двигуна він не глушив. У дворі гостя відразу помітила дві відірвані дошки. Наталя так і не взялася за них.

— Паркан полагодьте.

— Не до нього.

— Із нього починати треба. Через лежачий паркан усе в дім іде.

На кухні Лідія за звичкою відмовилася від чаю, а потім випила дві склянки.

— Як у вас із оплатою експертизи?

— Звідки ви знаєте про експертизу?

— Мельник.

Наталя підвела голову.

— Ви знайомі?

— Десять років тому до неї зверталася. Інша справа була. Пам’ятає мене.

На церату ліг носовичок, зав’язаний вузлом. Усередині був грошовий згорток.

— Дванадцять тисяч. Перерахуйте.

— Ні, Лідіє.

— Порахуйте спершу.

— Не візьму.

Господиня згортка навіть не спробувала прибрати його.

— Наталю, — уперше назвала вона гостю з цвинтаря на ім’я, — ви думаєте, це милостиня?

— Думаю, потім виявлюся вам винна.

— Виявитеся. Але не гроші.

Наталя подивилася на неї, чекаючи продовження.

— Про брата пам’ятаєте? Шість років самі папірці: шукаємо, розшук триває. Двічі дільничний приїздив дізнатися, чи не повернувся. Усе. А тепер ваше дослідження може допомогти й мені. Якщо Віктор живий, у тій могилі лежить інша людина. Я маю дізнатися, хто.

Лідія притримувала долонею згорток. У її голосі не було ні прохання пожаліти, ні бажання втішити. Вона говорила про справу, яка стала спільною для них обох.

Для Наталі дослідження починалося з підпису на договорі. Лідія сподівалася, що воно допоможе з’ясувати і долю Назара. Поки ніхто не знав, хто похований під чужим ім’ям. Вона не просила наперед визнати, що там її брат. Їй потрібна була можливість перевірити це припущення. Тому гроші на цераті були її участю в пошуку відповіді, на яку вона так довго чекала.

Наталя довго мовчала.

— А якщо там не Назар?

— Тоді й далі шукатиму. По цвинтарях піду, як раніше.

Гроші Наталя прийняла. Написала розписку й наполягла, щоб Лідія її забрала. Та відмахувалася, потім сунула аркуш за пазуху, навіть не прочитавши. Наталі подумалося, що розписку, найімовірніше, викинуть.

Двадцять дев’ятого квітня вісімдесят чотири тисячі були перераховані на рахунок суду. Лишалося чекати дослідження…