Дівчина з дитбудинку купила старе кафе, з якого всі сміялися, і вже за місяць змусила колишнього власника замовкнути

Наступного дня Назар попросив Богдана знову проїхати через старий район.

— Там уже відкрили центр, — зауважив водій. — Можна швидше.

— Знаю. Їдь так.

Біля кафе о пів на першу знову стояли люди. Назар дивився на вивіску, на вікно, за яким миготіли тарілки й чиїсь руки, і сказав:

— Зупини.

— Я можу зайти за вас.

— Ні. Я сам. Почекай.

Він вийшов, застебнув пальто й одразу зрозумів, який має вигляд: пальто за шалені гроші, годинник на зап’ястку, машина біля узбіччя. Усе це говорило про нього раніше, ніж він устигав відкрити рота.

Назар повернувся до машини.

— Богдане, у тебе є щось простіше? Куртка, робочий одяг?

Водій помовчав.

— У багажнику є куртка. Я в ній машиною займаюся.

— Дай.

— Вона не найчистіша.

— Дай, будь ласка.

Куртка виявилася сірою, з масною плямою на рукаві й емблемою автосервісу на спині. Назар зняв пальто, натягнув її просто поверх піджака. Виглядало безглуздо, але вже не так виклично. Годинник він зняв і сховав у кишеню.

— Я ненадовго.

Богдан подивився на нього в дзеркало з виразом людини, яка багато бачила, але не все. Назар став у чергу. Перед ним була жінка з господарською сумкою і хлопець у навушниках. Звичайна черга, звичайні люди. Ніхто не впізнав його, ніхто не озирнувся.

Двері відчинилися, жінка зайшла, запах знову вирвався назовні: тісто, м’ясо, цибуля, зелень. Назар ступив крок уперед.

За стійкою стояла дівчина. Невисока, світловолоса, без косметики, волосся зібране абияк, поверх простого одягу — білий фартух. Вона записувала щось у блокнот і водночас відповідала чоловікові за крайнім столом: спокійно, без роздратування, ніби кожне запитання має право бути поставленим.

Потім вона підвела погляд.

— Добрий день. Сідайте, будь ласка. Зараз звільниться столик біля вікна.

Голос у неї був негучний і рівний.

Назар сів туди, куди вона вказала, і взяв меню — аркуш, вкладений у просту папку. Читав, але зміст слів проходив повз. Він дивився, як дівчина рухається залом: швидко, без метушні, точно знаючи, де на неї чекають, де треба прибрати тарілку, де прийняти оплату.

За хвилину вона підійшла.

— Вибрали?

— Котлету з картоплею. І чай.

— Добре.

Вона пішла, а він продовжив дивитися. За сусіднім столом літній чоловік доїдав борщ і читав газету. Біля дальньої стіни дві жінки розмовляли так неквапливо, ніби прийшли не перекусити, а зігрітися посеред дня.

Котлету принесли хвилин за вісім. Велику, гарячу, з запахом, який і має бути в їжі, куди вклали не лише рецепт, а й увагу. Назар їв і думав, що продав це місце за тисячу і, здається, помилився. Але поки не міг зрозуміти, у чому саме була помилка…