Дівчинка потай навідувала могилу матері, і одного разу її самотність порушив несподіваний дотик

Аня дивилася на червону цифру в щоденнику й відчувала, як пальці стають холодними. Удома Віктор точно побачить. Він підписував щоденник щонеділі не тому, що цікавився навчанням, а тому, що любив знаходити привід.

Після уроків вона не пішла додому. Купила біля зупинки три білі хризантеми на гроші, які відкладала зі сніданків, і сіла в автобус. В автобусі було душно, вікна запітніли. Дві жінки сперечалися про ціни, підліток у навушниках похитував ногою, водій різко гальмував, і Аня кілька разів ударилася плечем об поручень.

На кладовищі починався дрібний дощ. Він лягав на волосся, на вії, на рукави куртки. Доріжка розмокла, черевики ковзали. Аня підійшла до маминої могили й зупинилася.

Квіти, які вона ставила тиждень тому, були розкидані по землі.

Вазочка лежала на боці, поруч валялися недопалки.

Аня кілька секунд просто дивилася. Потім повільно опустилася на коліна, підняла вазочку, обтрусила землю. Руки затремтіли так сильно, що вона ледь не впустила хризантеми.

— Мамочко, — прошепотіла вона. — Хто це зробив?

Відповіді не було. Лише дощ стукав по бляшаній кришці лампадки.

Вона почала прибирати. Пальці швидко намокли й забруднилися землею. Один недопалок прилип до долоні. Аня з огидою кинула його в пакет, потім раптом закрила обличчя руками й заплакала.

Не тихо, як зазвичай.

А схлипами, збиваючи подих.

Їй стало так образливо, що всередині ніби щось луснуло. Маму забрали. Дім забрали. Мамини речі забрали. Навіть тут, на маленькому клаптику землі, де лишилося тільки ім’я на камені, хтось посмів зробити брудно.

— Я більше не можу, — сказала вона крізь пальці. — Мам, я справді більше не можу.

І в цю мить хтось погладив її по голові.

Долоня лягла обережно, майже невагомо. Не як випадковий перехожий. Не як чужий дорослий, якому ніяково. Так гладила мама — від маківки до потилиці, затримуючись на волоссі.

Аня завмерла.

Дощ стукав десь далеко. Серце вдарило в груди так сильно, що їй стало боляче.

Вона повільно підвела очі.

Перед нею стояла жінка.

Років п’ятдесяти, може, трохи більше. У темному плащі, з мокрою хусткою на шиї. Обличчя бліде, губи тремтять. У руках — букет жовтих троянд, уже пониклих від дощу.

Жінка дивилася на Аню так, ніби побачила не живу людину, а привид.

— Господи, — прошепотіла вона. — Маринко…

Аня відсахнулася.

— Я не Маринка.

Жінка прикрила рот долонею. В очах у неї стояли сльози.

— Пробач. Пробач, будь ласка. Ти… ти Аня?