Дружина повернулася з клініки з новиною про вагітність, але дзвінок лікаря наступного дня все змінив
Я дивився на цю постановку майже відсторонено. Ще недавно її тремтячі руки могли б змусити мене сумніватися, але тепер я бачив, як точно розрахована кожна деталь: строгий костюм, підкреслений живіт, втомлений нахил голови, тихе дихання жінки, яку нібито довели до відчаю. У залі були звичайні люди, і для них така картина спрацьовувала безвідмовно. Оксана завжди вміла викликати бажання захистити її, і сьогодні вона знову намагалася перетворити це вміння на юридичний аргумент.
Вони почали агресивно. Вимагали визнати майнові претензії Оксани, заморозити основні рахунки компанії «Основа-Буд», підтвердити зобов’язання за субпідрядними договорами, які я нібито свідомо підписав. Особливе задоволення їм приносив опис моєї «неадекватної поведінки»: публічне звільнення Назара, бійка, спалахи ревнощів, психологічний тиск на вагітну дружину. Мене змальовували небезпечною, зламаною людиною, яку треба терміново обмежити в управлінні фірмою.
Слухати це було неприємно, але вже не боляче. Я розумів, що вони використовують саме ті декорації, які ми самі їм залишили: синець Назара, наказ охороні, моє мовчання, Оксанину хустинку. Для зовнішнього погляду картина справді складалася зручна. І що впевненіше вони її малювали, то важливіше було не втручатися. Савчук ледь торкнувся мого ліктя, коли я одного разу хотів підвести голову, і цього руху вистачило: час іще не настав.
Я слухав і майже фізично відчував, як пастка, підготовлена для мене, розкривається на очах. Артем Савчук сидів поруч незворушно, робив короткі нотатки й не перебивав. Коли адвокати Оксани нарешті вичерпали перший потік звинувачень, він підвівся. Його голос був неголосний, але в ньому з’явився метал.
— У сторони захисту з’явилися нові обставини й докази, що мають прямий стосунок до справи, — сказав він. — Прошу долучити матеріали й викликати свідків, без яких цю справу неможливо розглядати як звичайний майновий спір.
Адвокати Мирона переглянулися з лінивими усмішками. Вони думали, що ми тягнемо час. Потім двері зали відчинилися, і всередину увійшов Назар. За ним — Леся з папками, Дарина з холодним спокійним поглядом і блідий Степан, який уже не скидався на людину, певну у власному порятунку…
