Дитяча лікарка Катя зникла після чергування, а її донька несподівано помітила моторошну деталь

Мирослава вчепилася в телефон так міцно, що пальці побіліли.

— Добрий день, — промовила незнайома жінка. — Я не господиня цього телефона. Він тут дзвонив і дзвонив від самого ранку.

— Де Оксана Степанівна? — майже перебила її Мирослава. — Що відбувається? Ви хто?

Жінка, схоже, злякалася не менше.

— Зачекайте, не кричіть. Я їду в електричці. Чую — десь грає телефон, довго грає. У вагоні людей мало, спершу подумала, може, в когось у сумці. Потім зрозуміла, що звук із туалету. Зайшла — а він там лежить. Я й відповіла.

Електричка їхала в бік великого міста. До центрального вокзалу. Телефон Оксани опинився там, куди вона сама, за логікою, не мала б їхати одна й мовчки. Попереду в неї була відпустка, це правда, але про відпустку вона говорила зовсім інакше: плани, діти, справи, зустріч із подругами. Якби вона вирішила поїхати, то попередила б. Якби зібралася до родичів, узяла б дітей. Якби сталося щось термінове, знайшла б спосіб повідомити.

Мирослава намагалася втримати в голові всі можливі пояснення, та вони розсипалися одне за одним. Телефон в електричці. Оксани немає. На дзвінки вона не відповідала. Подруги чекали її на фотосесію, а вона ніби зникла між лікарняною зміною і власною квартирою.

Мирослава жила з Оксаною на одному сходовому майданчику. Їхні вікна виходили у двір майже поруч: два вікна однієї квартири, два — іншої. Селище було маленьке, під’їзд знайомий, люди звикли помічати, хто коли прийшов, хто поїхав, чия машина стоїть біля дому. Тому Мирослава вирішила перевірити найпростіше — може, Оксана все-таки вдома, спить після ночі, не чує дзвінків, а телефон і справді загубила випадково.

Вона підійшла до дверей сусідки й одразу побачила те, від чого всередині все стиснулося. Двері були не замкнені. Не навстіж, ні, але прочинені так, як їх не залишають, якщо вдома спокійно сплять або якщо йдуть у справах.

Мирослава обережно штовхнула двері.

У передпокої стояв лимонад. Той самий, який Оксана збиралася взяти із собою на зустріч. Вони заздалегідь обговорювали, хто що принесе, і ця пляшка біля порога була як німе підтвердження: Оксана поверталася додому, збиралася йти до подруг, не планувала зникати й уже точно не кидала все з власної волі.

У квартирі було тихо. Надто тихо.

Мирослава пройшла кілька кроків, зазирнула в одну кімнату, потім у другу. Порядок був майже лячний: жодних слідів боротьби, жодного перекинутого стільця, нічого розбитого. І саме ця чистота, ця нерухома тиша кімнат раптом здалися страшнішими за безлад. Мирослава відчула, що далі йти самій не може.

Вона повернулася до себе й покликала сина.

— Богдане, сходи подивися. Тільки уважно. Комірчину, під диваном, усюди. Мені страшно самій.

Хлопець пройшовся сусідньою квартирою, перевірив кімнати, зазирнув туди, куди просила мати. Нічого. Оксани не було. Речі лежали на місцях. Лимонад стояв біля дверей. Самі двері залишалися прочиненими…