Гості знову приїхали на дачу з порожніми руками, але цього разу на них чекав зовсім інший прийом

«Ти що, записувала?» — спитала вона.

«Я економістка. Я все записую». Олег їв кабачок.

Спокійно, мовчки. Вмочав у соуси, їв. Він не втручався, але й не йшов.

Сергій підвівся. «Може, ми в магазин з’їздимо?» — заговорив він уперше за день. «Можете», — відповіла я. До магазину в селищі 3 кілометри.

М’ясо маринувати 4 години. Якраз до вечері. Ірина різко підвелася.

«Поїхали додому, Сергію». Голос став іншим. Гострим, як ніж по склу.

Марина теж підвелася. Андрій виліз із гамака. «Дякую за кабачки», — сказала Марина без сарказму.

Тихо. Може, їй було соромно, а може, й ні. Ірина не попрощалася.

Пішла до хвіртки. Підбори цокали по доріжці. Сергій ішов слідом.

Марина озирнулася біля хвіртки, але нічого не сказала. Машина завелася й поїхала. Тиша.

Коли за хвірткою стих звук мотора, напруження не зникло одразу. Здавалося, суперечка ще звучить у повітрі разом із різким голосом Ірини. На доріжці лишилися сліди підборів, на веранді — зсунуті стільці й недопиті склянки. Після гучних виправдань і поспішного від’їзду тиша здавалася майже оглушливою. Виправдовуватися більше було зовсім нікому…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇