Хірург підвіз жінку з немовлям дорогою до лікарні, не підозрюючи, що її слова змінять хід операції

Тарас сіпнувся, ніби коротка фраза брата вдарила його сильніше за крик.

— Що ти мелеш?

— Не вдавай. — Олег говорив дивно тихо. Від цієї тиші в операційній стало ще важче. — Це ти вчора був тут. Ти здав кров замість мене.

— І навіщо б мені це було?

Пауза стала такою щільною, що навіть апаратура ніби зазвучала голосніше. Назар бачив, як у Тараса ходить жувальний м’яз на щоці, як пальці стискаються в кулаки й знову розтискаються. У його обличчі змішалися лють, страх, сором і щось іще — стара біль, надто довго прикрита злістю.

Нарешті Тарас усміхнувся. Усмішка вийшла крива, майже потворна.

— Ти справді хочеш почути це тут? При лікарях? При своїй бездоганній Марині?

— Кажи, — сказав Олег.

Тарас ступив уперед.

— Добре. Так, це був я. Учора я взяв твій паспорт, приїхав сюди й назвався тобою. Здав кров. Попросив терміновий аналіз. Усе правильно.

Марина заплющила очі, ніби вже знала, що далі буде гірше.

— Навіщо? — спитав Олег.

— Бо ти мені не брат, Олеже. Ніколи ним не був.

В операційній запала цілковита тиша. Лев Борисович, який до цього щось занотовував, опустив ручку. Григорій Павлович перестав дивитися на монітор. Олег завмер, і тільки губи його повільно зблідли.

— Ти з’їхав з глузду, — вимовив він.

— Ні. Я нарешті кажу правду. — Тарас дивився на нього просто, і голос його тремтів уже не від гніву, а від стримуваних сліз. — Перед смертю мати покликала мене й розповіла все. Вона не витримала. Сказала, що ти народився не від нашого батька. Що в неї був інший чоловік, заможний, вродливий, який зник одразу, щойно дізнався про дитину. Батько дізнався пізніше, коли тобі було п’ять, але залишив тебе, ростив як свого. Потім народився я. Справжній син. І що? Він усе одно любив тебе більше.

Олег похитнувся. Марина схопила його за лікоть, але він не відреагував.

— Мати не могла такого сказати.

— Могла. І сказала. Просила мовчати, щоб не ламати тобі життя. А я не зміг. Бо моє життя вже було зламане тобою. Усе життя — твоя тінь. Тобі найкраще, тобі похвала, тобі довіра, тобі бізнес. Я поруч, але другим номером. Завжди. Навіть коли спадок треба було ділити чесно, ти став головним. Ти забрав усе, Олеже. Усе, що міг.

— І ти вирішив підставити мене перед операцією?

— Я хотів не стільки довести, скільки розкрити цю брехню. Хотів спровокувати перевірку, змусити тебе нарешті подивитися на те, від чого всі мовчали. Украв паспорт, поки ти спав після пігулки, і здав свою кров під твоїм ім’ям. Думав, якщо спливе невідповідність, ти хоч на хвилину відчуєш, як це — бути чужим у власній сім’ї. Людиною без місця. Без права. — Тарас різко засміявся, але сміх одразу обірвався. — А виявилося, разом із цим я дізнався про власну хворобу. Смішно, правда? Хотів ударити тебе, а влучив у себе.

Олег рвонувся до нього. Назар і охоронці встигли перехопити його майже одразу.

— Ти хотів знищити мене! — закричав він. — Хотів, щоб я виглядав шахраєм, щоб зірвалася операція, щоб усі думали, ніби я підробляю документи!

— Я хотів, щоб ти хоч раз перестав бути недоторканним! — викрикнув Тарас. — Хотів, щоб ти відчув той бруд, у якому я прожив усе життя!

— Досить, — різко сказав Назар.

Він підняв аркуш з аналізом.

— Тарасе Гордієнко, ви вкрали документ, представилися іншою людиною й оформили медичне дослідження під чужим ім’ям. Це незаконно. Але зараз для мене важливіше інше. У вас виявлено маркер мутації, яка може призвести до раптових порушень роботи серця. Ви знали про це раніше?

Тарас опустив очі.

— Ні. Сьогодні зранку мені подзвонили з лабораторії. Сказали, потрібна термінова консультація. Я вирішив, що це ще одна насмішка долі.

— Це не насмішка. Це привід негайно обстежитися.

— Яка різниця? — Тарас утомлено знизав плечима. — Я все життя був другорядним. Може, хоч померти вийде голосно.

Назар ступив до нього так різко, що той мимоволі відступив.

— Ви не помрете в моїй клініці через образу, яку роками носили в собі. Ярино, викличте кардіолога й генетика. Леве Борисовичу, оформимо термінове обстеження. Тарасе, сідайте. Зараз ви не герой трагедії, а пацієнт. І як пацієнт виконуватимете призначення.

Тарас хотів відповісти, але раптом знесилено опустився на стілець, який підсунула Дарина. Руки його тремтіли. Олег вирвався з рук охорони вже не з люттю, а з якоюсь страшною втомою. Він підійшов до брата й зупинився перед ним.

— Тарасе, — сказав він глухо, — ти ідіот…