Хірург підвіз жінку з немовлям дорогою до лікарні, не підозрюючи, що її слова змінять хід операції

Тарас підвів голову. В очах у нього ще стояла злість, але вона вже тріскалася, поступаючись місцем розгубленості.

— Що?

— Ідіот, — повторив Олег. — Бо тобі треба було не красти паспорт, не гратися в помсту, не тягти це в операційну. Треба було просто прийти до мене й спитати.

— Про що? Чому ти все життя поводився так, ніби світ належить тобі?

Олег усміхнувся, але в цій усмішці не було колишньої пихи.

— Так. І про це теж. Я б відповів. Може, вперше нормально відповів би.

Він сперся рукою об край столу, ніби йому було важко стояти.

— Я знаю правду з шістнадцяти років. Випадково підслухав розмову батьків. Відтоді жив із відчуттям боргу. Батько прийняв мене, хоч я був не його кров. І я щодня намагався довести, що вартий його прізвища, його довіри, його любові. Ти думав, мені все дається легко? Що я просто забираю й не озираюся? Я бачив, як ти на мене дивишся. Бачив твою злість. І знаєш, що я хотів зробити багато разів? Підійти й сказати: ти мій брат, навіть якщо кров у нас різна. Але боявся. Боявся, що ти дізнаєшся й відвернешся. Що зненавидиш мене остаточно.

Тарас дивився на нього широко розплющеними очима. По щоках у нього потекли сльози, але він, здається, навіть не помітив.

— Олеже…

— Ти міг померти від цієї хвороби, — сказав Олег, і голос його зірвався. — Міг померти, а я б думав, що ми просто не встигли помиритися. І це було б найбільшою втратою в моєму житті. Розумієш? Ти в мене один. Не партнери, не знайомі, не всі ці люди, які усміхаються, доки їм вигідно. Ти. Мій молодший брат.

Тарас закрив обличчя руками й заплакав уже без сорому, важко, майже по-дитячому. Олег опустився перед ним навколішки й обійняв його. Ніяково, міцно, як уміють обіймати чоловіки, що надто довго тримали дистанцію. Марина відвернулася, але сльози все одно котилися по її щоках. Ярина тихо витерла очі рукавом халата. Навіть Лев Борисович зробив вигляд, що розглядає документи, хоча вже нічого не бачив.

Назар відчув, як і в нього самого перехопило горло. Він вийшов з операційної в коридор і притулився до стіни. У скронях стукало. Те, що мало стати звичайним хірургічним ранком, перетворилося на сімейне зізнання, викриття, порятунок і майже катастрофу.

За кілька хвилин поруч пролунали кроки. Назар розплющив очі й побачив Марину. Вона тримала в руках зім’ятий носовичок.

— Докторе… — Вона говорила тихо. — Дякую. Якби ви не зупинили операцію, ми б не дізналися про хворобу Тараса. І вони, мабуть, так і продовжували б ненавидіти одне одного.

— Дякувати треба не мені, — втомлено сказав Назар. — Ладі.

— Кому?

Він коротко розповів їй про вчорашній вечір: про жінку біля виходу, про немовля, про попередження, про прохання перевірити аналізи. Марина слухала, і обличчя її змінювалося. Спершу здивування, потім тривога, потім така блідість, ніби кров відхлинула від шкіри.

— Вона сказала, що дівчинка — донька Олега? — перепитала вона.

— Так. Я не знаю, що з цього правда. Після всього сьогоднішнього я вже не беруся одразу відкидати неможливе.

Марина стиснула носовичок у кулаці.

— Це не така вже й неможливість. Я маю вам дещо сказати. Не знаю, чи маю право, але тепер усе надто пов’язано.

Назар мовчки кивнув.

— Олег майже не може мати дітей. Ми дізналися про це майже півтора року тому, коли почали обстежуватися. Лікарі сказали, що шанс практично нульовий. Для нього це був страшний удар, він завжди хотів велику сім’ю. Я намагалася прийняти це разом із ним. Ми говорили про усиновлення, про життя вдвох, про те, що сім’я не завжди починається з крові. Але пів року тому він став іншим: ішов вечорами, нервував, ховав телефон. Я думала, що в нього роман. А потім він зізнався: незадовго до остаточного діагнозу в нього була одна ніч із жінкою, яка ворожила біля його офісу.

Назар мовчав. Картина починала складатися, але від цього не ставало легше.

— Потім та жінка знайшла його, — продовжила Марина. — Сказала, що народила дівчинку. Попросила визнати дитину. Олег вирішив, що це обман. Він казав: «Я не можу бути батьком, отже, вона хоче грошей». Прогнав її. Вона приходила ще, писала, одного разу з’явилася біля нашого дому з немовлям. Він пригрозив поліцією. Після цього вона зникла. До вчорашнього вечора, мабуть.

— Щоб дізнатися правду, потрібен ДНК-тест, — сказав Назар.

— А якщо дівчинка справді його? — Марина подивилася на нього так, ніби відповідь могла врятувати або зруйнувати її. — Що мені тоді робити?

— Цього я за вас не вирішу. Але дитина не винна. І Лада, судячи з того, що сталося, прийшла не по помсту. Вона могла промовчати. Натомість попередила мене. Можливо, вам варто хоча б вислухати її.

Марина довго дивилася в порожній коридор. Потім повільно кивнула.

— Знайдіть її, докторе. Будь ласка. Олегові теж доведеться почути правду…