Хірург підвіз жінку з немовлям дорогою до лікарні, не підозрюючи, що її слова змінять хід операції

Коли Назар повернувся в операційну, Олег і Тарас сиділи поруч і неголосно розмовляли. У їхніх позах ще лишалася скутість, але між ними вже не було колишньої крижаної стіни. Лев Борисович повідомив, що кардіолога й генетика викликано, операцію Олега переносять, а Тараса оформлюють на обстеження. Лікарі знову ставали лікарями, документи — документами, а хаос поступово набував порядку.

Назар переодягся, вийшов надвір і подзвонив старому знайомому Мирославу, який працював там, де вміли знаходити людей за доступними записами й старими районними контактами.

— Мире, мені потрібна допомога, — сказав він без передмов. — Жінка на ім’я Лада, близько тридцяти, з маленькою донькою. Могла працювати ворожкою біля офісних будівель у центрі. Пов’язана з Олегом Гордієнком, мережа ювелірних салонів «Гордієнко і Ко». Мені потрібна адреса.

У слухавці повисла пауза, потім Мирослав хмикнув.

— Ти після нічних операцій почав шукати ворожок? Дай хоч якусь зачіпку точніше.

— Офіс Гордієнка на старій центральній вулиці. Вона могла часто з’являтися поблизу. Ім’я — Лада. Доньці приблизно шість місяців, батько в документах не зазначений.

— Гаразд. Порозпитую в тих, хто знає район. Якщо вона справді стояла там із картами, її згадають.

Назар подякував і повернувся в клініку. У палаті Тараса вже оглядав кардіолог. Олег сидів поруч, незвично тихий. Марина трималася так, ніби за день постаріла на кілька років, але в її погляді з’явилася рішучість. Назар коротко попередив Ярину, що може поїхати, і попросив дзвонити за будь-яких змін.

За дві години Мирослав передзвонив.

— Знайшов. Лада Савчук, двадцять вісім. Живе в приміському селищі, у старому будинку на околиці. Є донька Міла, шість місяців, батько не записаний. Нічого серйозного за нею не числилося: раніше її лише кілька разів просили піти від офісних будівель через ворожіння. Адресу зараз надішлю.

— Дякую. Я тобі винен.

— Ще й як винен. І потім розкажеш, чому поважний хірург ганяється за жінкою з картами.

Адреса прийшла за хвилину. Назар глянув на годинник: день уже перевалив за середину. У клініці все було під контролем, операцію перенесено, Тарасом займалися фахівці. Він попередив Льва Борисовича, вислухав коротке «їдь, тут упораємося» й спустився на парковку.

Дорога в передмістя зайняла понад годину. Велике місто поступово розріджувалося, скло й бетон поступалися місцем низьким будинкам, пустирям, вузьким вулицям, мокрим парканам. Селище виявилося тихим, трохи занедбаним: старі яблуні за огорожами, білизна на мотузках, собаки, що ліниво піднімали голови на звук машини. Потрібний будинок стояв наприкінці вулиці — дерев’яний, потемнілий від часу, з перекошеним парканом і зарослим городом.

На ґанку сиділа літня жінка в яскравому одязі й курила тонку люльку. Побачивши Назара, вона підвелася й примружилася.

— Вам кого?

— Ладу Савчук. Мене звати Назар Коваленко, я лікар. Вона вчора приходила до мене в клініку.

— Навіщо вона вам?

— Щоб подякувати. І поговорити про те, що виявилося важливішим, ніж я думав.

Стара довго розглядала його, ніби намагалася зрозуміти, чи можна впустити чужу людину далі порога. Потім повернулася до дверей і голосно покликала:

— Ладо! До тебе лікар.

За хвилину в прорізі з’явилася та сама жінка. Сьогодні вона була вдягнена простіше: довга темна спідниця, м’яка кофта, волосся заплетене в косу. На руках — немовля, що мирно сопіло щокою до її плеча. Лада побачила Назара й зупинилася.

— Отже, ви все-таки перевірили, — сказала вона.

— Перевірив. І ви мали рацію. Аналізи справді виявилися підмінені. Ми скасували операцію й виявили хворобу в іншої людини.

Лада кивнула так спокійно, ніби почула не новину, а підтвердження давно відомого.

— Карти показали кров і брехню. Я тільки не знала, чию саме.

Назар, ще вчора готовий усміхнутися з таких слів, тепер не усміхнувся.

— Мені треба поговорити з вами про Олега Гордієнка. І про вашу доньку.

Обличчя Лади стало закритим.

— Він прислав вас, щоб я зникла остаточно?

— Ні. Він поки що не знає, що я тут. Я приїхав сам, бо після сьогоднішнього дня всім вам треба перестати ховатися від правди.

Лада подивилася на сплячу Мілу, провела пальцем по краю пледа й відступила від дверей.

— Тоді заходьте…