Ірина купила недорогий будинок для себе й дітей, але в дальній кімнаті на неї вже чекала літня жінка

Ірина біля мийки мила посуд. Вона обернулася, але білий згорток уже повернувся у свою комірку. Ящик закрили. Аня побігла до вікна — дивитися, як заметіль стирає снігурині сліди з підвіконня.

Весна почалася рано: наприкінці березня скресла річка, і вночі знизу, з-під берега, долинали тріск і шурхіт криги. До початку квітня город звільнився від снігу. Але Тамара Василівна, виходячи вранці на ґанок і мружачись від сонця, незмінно відкладала садіння:

— Зачекаймо поки. Земля ще не прогрілася. Через тиждень.

Після лікарні вона довго не могла позбутися кашлю, пересувалася повільно, притримувалася за стіни. Зате до весни одужала. Знову рано вставала, розпалювала вогонь у кухонній пічці, розпоряджалася. Сама вибирала, що приготувати на обід, вичитувала Максикові за шкарпетки, кинуті де попало. З Анею займалася за букварем: знайшла в шафі старий Іллин, із пошарпаною обкладинкою.

Ходила по дому господинею. Ірині важко було впізнати в ній ту жінку, яка восени сиділа на краєчку табуретки, не знімаючи драпового пальта.

По пенсію Тамара Василівна тепер приходила до Ніни на пошту сама. Отримавши гроші, більшу частину відлічувала й залишала Ірині на кухонному столі.

— Тамаро Василівно, навіщо? Не треба.

— Треба. Живу тут, харчуюся, газ витрачаю. От за свою частку й плачу. І сперечатися не смій, я за тебе старша.

Ірина поступилася. Майже всі ці гроші залишалися в окремому конверті: вона відкладала їх на випадок, якщо знадобляться.

На самому початку квітня, повернувшись із роботи, Ірина застала її на ґанку в сльозах. Тамара Василівна плакала нечутно, як того жовтневого ранку.

— Що у вас сталося?

— Та нічого. — Вона витерла очі кутиком хустки. — Дурниці. Яблуня он цвіте, під нею тоді Аня сміялася. Завжди останньою зацвітала, а нині всіх випередила. Подумала я: Степан це. Каже мені, що добре я зробила, залишилася.

Ірина сіла біля неї. Довго вони мовчки дивилися на побілілу яблуню, квіти якої ще не встигли розкритися до кінця.

Однієї квітневої суботи біля хвіртки зупинилася знайома сіра машина з пом’ятим крилом. Ірина помітила її з кухні, і серце в неї наче провалилося вниз. Вона визирнула в сад: Тамара Василівна з Анею розпушували землю під цибулю.

З машини вибрався Ілля. Та сама шкіряна куртка, але сам поголений, причесаний, з усмішкою. Він ніс коробку з тортом і величезний букет червоних троянд, загорнутих у целофан.

— Мамочко! Мамо! — покликав він від хвіртки.

Тамара Василівна випросталася, впустивши сапку. Аня притулилася до її спідниці.

— Хто це? — прошепотіла дівчинка.

— Іллюша. Мій син.

Він пройшов до них і надовго стиснув матір в обіймах, притиснувши разом із трояндами до шкіряної куртки. Вона не підняла рук, стояла нерухомо.

— Пробач, мамочко, заради Бога пробач, — говорив Ілля, схилившись до її маківки. — Ти не знаєш, що зі мною коїлося. З роботою не склалося, телефон поцупили, усі номери пропали. Сидів у столиці, як у ямі. А про тебе щодня думав, жодного дня не пропускав. Як ти?

Відпустивши матір, він звернувся до Ірини, що стояла на ґанку:

— Добрий день, Ірино. Який же я вам вдячний! Мені сказали, що мама у вас залишилася, — не повірив спочатку. Виявляється, ще є такі люди.

— А хто вам сказав?

Ілля на мить зам’явся.

— Галина Анатоліївна. Я їй телефонував, вона розповіла.

Ірина знала: сусідка розмовляти з ним не стала б. Але заперечувати не стала.

За столом на кухні Ілля взявся різати торт, наливати чай. Жартував з Анею, поплескував Максика по плечу. Той дивився спідлоба й не відгукувався на жарти. Ілля ж говорив без упину: про столицю, про те, що справи налагоджуються, скоро з’являться гроші й матір він тепер неодмінно влаштує до пансіонату, причому до найкращого.

— Залишилося тільки з однією справою розібратися.

— З якою? — запитала Тамара Василівна.

Чай перед нею холонув, до торта вона теж не доторкнулася.

— Дрібниця, мамо. Один папір для пенсії підпишеш. Тобі доплату мають зробити, перерахунок. У вівторок з’їздимо до нотаріуса в обласний центр, я по тебе заїду, потім назад привезу. За годину впораємося.

— Пенсію тепер у нотаріуса оформлюють?

— Зараз такий порядок. Потрібна довіреність, тоді по всіх конторах я за тебе ходитиму. Тобі ж у твоєму віці навіщо бігати?…