Ірина купила недорогий будинок для себе й дітей, але в дальній кімнаті на неї вже чекала літня жінка

Ірина мовчки сіла поруч на підлогу. Решту речей вони вийняли разом, діставшись до самого дна. Ящик із насінням Тамара Василівна прилаштувала на підвіконні, знімок Степана — на приліжковій тумбочці. Для кофт знайшлося місце в шафі.

Закривши спорожнілу валізу, вона замкнула обидва замки й сховала її під ліжко.

З великої кімнати долинув бій годинника.

— Ходімо-но, — сказала Тамара Василівна, підводячись і спираючись на Іринине плече. — Без нас же все шампанське вип’ють.

Шампанського на столі не було — лише пляшка яблучного соку. Але Максик наповнював ним келихи з такою урочистістю, наче їм подали найдорожче у світі вино.

У січневий день народження Павлові виповнилося б тридцять дев’ять. Увечері, коли діти вже поснули, Ірина сиділа перед чашкою охололого чаю. Ні за що не могла взятися, дивилася перед собою, в одну точку. Тамара Василівна прийшла на кухню, вмостилася навпроти й якийсь час сиділа мовчки, без розпитувань.

— Мій Степан у лютому помер. Теж раптово, — заговорила вона згодом. — Вечір був, сидимо, він газету читає. Сказав: «Томо, щось голова болить». Пішла йому пігулку принести, а повернулася — вже немає його. У шістдесят один рік.

— Як же ви після цього жили?

— Перший рік і не знаю як. Ніби ходиш, усе робиш, а сама наче під водою. Потім прийшла весна, пора садити. Пішла на город. Мені здавалося, Степан образився б, якби я його занедбала. Від нього завжди одне чула: «Томо, землі байдуже, горе в тебе чи радість. Чекати вона не стане, садити треба вчасно». Я й посадила. А потім стало потроху відпускати. Далеко не відразу.

Ірина дивилася на неї.

— Тамаро Василівно, а з Микитою ви чому не зустрічаєтеся? З онуком?

Відповіла та лише після довгого мовчання.

— Йому сім було, коли Ілля з Мариною розійшовся. Погано розходилися, судилися, скандалили. А після розлучення Марина начебто не хотіла мене в себе бачити. Це Ілля мені так пояснював: «Вона тебе до себе не пустить, мамо. Каже про тебе таке, повторювати соромно. Не треба їхати, навіщо принижуватися». Я й залишалася вдома. Микитці до дня народження через нього гроші посилала, листівки. Ілля запевняв, що все віддав.

— А ви із самою Мариною телефоном не розмовляли?

— Ні. — Тамара Василівна опустила погляд. — Мабуть, гордість завадила. Думаю, не хоче — не буду нав’язуватися. Та в мене й телефону її немає. Раніше був, у старій книжці записаний, тільки книжку я…

Вона замовкла, а потім договорила:

— У валізі вона десь була. Внизу, під підкладкою.

— Може, пошукаємо?

— Навіщо? Уже вісім років минуло. Навряд чи він бабусю пам’ятає.

Ірина більше не вмовляла. Коли Тамара Василівна заснула, вона ще довго лежала без сну, з розплющеними очима. Згадувала конверт під клейонкою в кухонній шухляді, неіснуючу квартиру в обласному центрі й сина, який, за його словами, передавав листівки.

У лютневу заметіль, що сховала навіть хвіртку, Тамара Василівна покликала Аню до ящика з насінням.

— Давай перевіримо запаси. До весни треба знати, чого вистачає, а чого бракує.

Пакетики виймали за кухонним столом. Тамара Василівна промовляла назви, Аня повторювала за нею: «Бичаче серце» — томат, огірок, кривий перець, мамині чорнобривці, бабусина квасоля.

— А перець чому кривий?

— Та він як виросте — кривий, як ріг у кози. Зате солодкий. Це сусід мій, дід Ігор, вивів. Усе схрещував різні, поки не домігся свого.

— А чорнобривці чому мамині?

— Мені вони від мами дісталися. Вона їх на могилці висаджувала, тепер я висаджую.

Аня тримала паперові згортки двома пальцями, обережно, як коштовність. Максик спершу залишався в кімнаті з телефоном, показував, що ці заняття йому нецікаві. Потім усе-таки прийшов, присів на краєчок табуретки й долучився до роботи: читав те, чого Тамара Василівна без окулярів уже не могла розібрати.

— А цей поки залишимо закритим. — Вона відділила від решти товстий пакетик із цупкого білого паперу. — Тут огірки позаторішні. Урожай тоді найкращий був, от я насіння на розведення й зберегла. Посадимо навесні.

Погладивши папір, Тамара Василівна додала:

— Його Ілля привіз. Папір оцей, цілу пачку своїх старих документів. «Бери, мамо, згортай пакетики. Інакше однаково викину»…