Ірина купила недорогий будинок для себе й дітей, але в дальній кімнаті на неї вже чекала літня жінка

Максик доти сидів біля стіни, не озиваючись. Тепер підвівся. Худий, як прутик, на дві голови нижчий за Іллю, він затулив собою матір.

— Ідіть геть! — сказав він тонким голосом, що зривався.

Ілля глянув на хлопчика згори вниз і розсміявся.

— Це ти мені наказуєш, малий?

— Ідіть геть із нашого дому.

Максик говорив тремтячим голосом, але з місця не зрушив.

Тамара Василівна повільно встала, підійшла до сина й зупинилася поруч із хлопчиком. Її долоня лягла Максикові на плече.

— Іллюшо, їдь, — сказала вона рівним голосом.

— Мамо, ти серйозно? Через неї мене женеш?

— Будинок уже не мій. Ти його продав. І вигнати мене звідси в тебе не вийде. Їдь. Поки я сама не з’ясую, що то за квартира й кому належить, підпису від мене не чекай.

Ще хвилину Ілля стояв на місці, переводив погляд із матері на Максика, потім на Ірину. Тоді схопив зі столу довіреність, зібгав її й запхнув у кишеню.

— Гаразд, мамо. Думай. У суботу повернуся з нотаріусом, знадобиться — виїзного привезу. Підпишеш. А не підпишеш… — Він подивився на Ірину. — Тоді побачимо. У мене теж є кому зателефонувати й куди звернутися.

Він так грюкнув дверима, що з полиці злетіло горнятко й розбилося. На краю столу лежали яскраво-червоні троянди в целофані, торт залишився недоторканим. За хвилину надворі заревів двигун. Сіра машина рвонула геть, розбризкуючи багнюку.

Тамара Василівна якийсь час стояла посеред кухні. Потім опустилася на ту саму табуретку біля дверей, на краєчок — як восени.

Аня підбігла й обняла її за шию.

— Бабусю, не їдь. Ти ж із ним не поїдеш?

— Ні, Анечко. Не поїду.

З її голосу Ірина зрозуміла: тепер Тамарі Василівні болючіше, ніж було в жовтні. Тоді син її покинув. Сьогодні вона дізналася чому — і дізналася, що не лише її.

Коли діти заснули, Ірина дістала із шухляди кухонного столу конверт, який зберігала під клейонкою. Тепер його можна було покласти перед Тамарою Василівною й порівняти те, що вони почули вдень, із тим, що надійшло взимку.

— Ви тоді вирішили, що комп’ютер помилився, пам’ятаєте? Але в наказі вказано саме цю квартиру. Адреса збігається.

Тамара Василівна довго не відводила погляду від конверта.

— Отже, ти ще взимку знала, Ірино? — спитала вона нарешті, глянувши на неї.

— Лише те, що написано в листі. Надійшов борг за якусь квартиру, а ви сказали, що квартири у вас немає. На тому все й скінчилося. Я тоді вам повірила. І тепер вірю: ви про неї не знали.

Тамара Василівна кивнула. Наступні слова вона вимовила майже нечутно:

— А раптом він усе-таки має рацію? Раптом і ти… через квартиру?

Ірина чекала на це запитання й не відчула образи. Якби вона опинилася на місці Тамари Василівни, мабуть, сама спитала б те саме. З полиці вона зняла інший конверт — той, куди місяць за місяцем складала пенсійні гроші, — і поклала біля судового наказу.

— Тут майже все, що ви приносили. Я брала зовсім небагато. Відкладала, а для чого — і сама до пуття не розуміла. Може, зуби доведеться лікувати, ліки купувати. Або вам захочеться поїхати, тоді гроші будуть у вас.

Подивившись на заощадження, Тамара Василівна затулила обличчя долонями. Так вона сиділа довго; здригалися лише плечі.

— Пробач, — сказала вона, не відкриваючи обличчя. — Це ж не про тебе… Це зі мною щось. Уже нічому вірити не можу, собі теж. Рідний син так учинив — чого тоді від чужих чекати?

— Ми не чужі, — відповіла Ірина, здивувавшись, що сказала це без жодного зусилля.

Уночі з дальньої кімнати долинали кроки. Під Тамарою Василівною поскрипували мостини, клацали замки валізи. Ірина все це чула; лише перед світанком у кімнаті стихло.

До сніданку Тамара Василівна принесла маленький записник. Клейончаста обкладинка обтріпалася, записник стягувала аптечна гумка.

— Знайшовся. Під підкладкою лежав, довелося розпорювати. Зашиєш мені потім?

— Звісно, зашию.

У розгорнутому записнику дрібними літерами було виведено ім’я Марини, примітку, що вона дружина Іллюші, назву обласного центру. Поруч був телефон.

— Вісім років минуло. А раптом у неї давно інший номер?

— Може, й так. А може, досі цей.

Тамара Василівна ніяк не наважувалася набрати його. Потримавши записник, вона зімкнула обкладинку…