Ірина купила недорогий будинок для себе й дітей, але в дальній кімнаті на неї вже чекала літня жінка

Через тиждень вона захворіла. Спочатку відмахувалася від кашлю:

— Нічого страшного. Видно, застудилася, поки до школи ходила. Поп’ю з малиновим варенням.

Потім піднялася температура, а згодом Тамара Василівна вже не змогла підвестися з ліжка. Ірина викликала швидку. Лікар послухав хвору, насупився.

— Пневмонія. Доведеться до лікарні.

У лікарні Ірину найперше запитали:

— Ким ви їй доводитеся?

— Знайома.

— Родичі в неї є?

— Син. Але зв’язатися з ним не можемо.

— Тоді підписувати за неї ви не маєте права. Про здоров’я теж повідомляємо самій хворій або тому, на кого є її письмова згода. Навідувати можна в години відвідувань.

Ірина згадала Світланине попередження. Для лікарні вона так і залишилася сусідкою.

Після роботи вона щовечора їхала до Тамари Василівни останнім автобусом. На зворотний уже не встигала, доводилося брати таксі. Дорога обходилася дорого: спочатку Ірина рахувала кожну копійку, потім перестала. Везла бульйон, укутавши банку рушником, щоб довезти теплим; м’які домашні котлети — у Тамари Василівни боліли зуби. Привозила Анині малюнки: сонце, будинок, троє чоловічків і біля них четвертий, менший, у хустці.

Другого вечора Тамара Василівна, ще слабка, з крапельницею в руці, підписала згоду: «Дозволяю надавати відомості про моє здоров’я Кравець Ірині».

— Тепер їй розповідайте все, — сказала вона медсестрі. — Вона моя.

— Ваша хто?

Тамара Василівна подумала.

— Моя, — повторила вона й заплющила очі.

Поки вона лікувалася, Ніна в суботу принесла до Тиховербового рекомендованого листа. Цупкий конверт із віконцем був адресований Тамарі Василівні Литвак — сюди, у цей будинок.

— Я ж за неї розписатися не можу, — сказала Ірина.

— Розпишися, потім передаси, — відмахнулася Ніна. — Я вас обох знаю. Знаю, що вона в лікарні.

Ірина розписалася. На конверті було зазначено суддю з обласного центру. Вона потримала листа, але відкривати не стала: чужий, права не має. Поклала в кухонний стіл, у шухляду під церату, щоб не загубився.

Через два тижні, перед самим Новим роком, Тамару Василівну виписали. Ірина привезла її на таксі. Біля хвіртки у валянках стояла Аня із саморобним плакатом на ватмані: «Бабуся повернулася». Літеру «р» вона вивела у зворотний бік.

Увечері Ірина передала листа. Тамара Василівна наділа окуляри, розпечатала конверт і довго розбирала написане. Потім зняла окуляри й простягнула аркуш.

— Ти почитай. Не второпаю я щось.

Усередині виявився судовий наказ: із Тамари Василівни Литвак стягували борг за капітальний ремонт. Кілька тисяч і пеню — за квартиру в обласному центрі. У наказі були вказані вулиця, номер будинку й квартири.

— Тамаро Василівно, у вас там квартира є?

— Яка ще квартира? — Вона слабо засміялася, закашлявшись. — Я туди п’ять років тому востаннє їздила, до очного лікаря. Немає в мене квартири. З однофамільницею, мабуть, переплутали. В області Литваків вистачає.

— Але тут ваше по батькові й дата народження.

— Усе одно помилка. Тепер за все комп’ютер відповідає, він і наплутав. Викинь цей папір.

Ірина вклала наказ назад у конверт і поклала на колишнє місце, під церату. Пояснити собі, навіщо зберігає, вона не могла. Але викинути листа щось не давало.

На маленькій ялинці всі іграшки опинилися внизу: Аня розвісила їх на нижніх гілках, а перевішувати за нею ніхто не став. Верхівка так і залишилася голою. Із нерозібраної після переїзду коробки дістали скляні кулі, бурульки й космонавта з облізлим обличчям — іграшки ще Ірининої мами. Саму ялинку Ірина купила на міському ринку, а Максик ніс її від автобуса сам, гордий, усипаний хвоїнками.

Новий рік зустріли вчотирьох. Тамара Василівна весь день поралася з випічкою: приготувала капустяний і яблучний пироги, ватрушки. До них знайшлася банка вишневого варення. Ірина й не знала, де в неї зберігалися ці запаси.

— А вишню теж Степан посадив, — сказала Тамара Василівна.

Незадовго до півночі, під час святкового звернення по телевізору, вона раптом підвелася й пішла до дальньої кімнати. Ірина вирішила, що та втомилася. Зачекавши хвилину, пішла за нею.

Біля розкритої валізи, навколішки перед ліжком, Тамара Василівна діставала свої речі. На покривалі вже лежали кофта, нічна сорочка, халат, пакет із капцями. Слідом з’явилися фотографія в рамці, трудова книжка, вовняні шкарпетки. Усе це вона зібрала для від’їзду до пансіонату, у кімнату, з якої обіцяли краєвид на ліс. Із фотографії дивився молодий вусатий чоловік у піджаку; за його спиною був цей будинок…