«Мамо, знайомся, це моя наречена…» Мати була шокована, коли подивилася на обличчя дівчини

Наталя дивилася на неї, не знаходячи відповідних слів. Серце ніби завмерло; всередині починало зрушуватися щось досі нерухоме. Вона намагалася приховати сум’яття й відповісти так, щоб ніхто не помітив, яке потрясіння викликали в неї слова Оксани.

— Це… чудово, — вимовила вона.

— Так, батьки в мене чудові. Я їм дуже вдячна.

Стримувати сльози ставало дедалі важче. Наталя кивнула й підвелася з-за столу.

— Перепрошую, мені треба до ванної.

— Тобі зле? — запитав Сергій.

— Трохи голова закрутилася. Нічого страшного.

Вона вийшла з їдальні й попрямувала до ванної. Зачинила двері, опустилася на підлогу й дала волю сльозам. Їй здавалося, що Оксана — її донька. Вона сиділа сама за зачиненими дверима, приголомшена цим припущенням, і не знала, що тепер робити.

— Господи, що ж мені робити? — прошепотіла Наталя, закриваючи обличчя долонями.

За дверима почувся голос чоловіка:

— Наталю, у тебе все добре?

— Так. Зараз вийду.

Вона підвелася, витерла обличчя й подивилася в дзеркало. Треба було повернутися. Сісти за стіл, слухати, відповідати, не лякати інших тим, що відбувалося в неї всередині. Сергій уже непокоївся; вона чула це в його голосі за дверима. Наталя розуміла, чого вимагає від неї цей вечір, але між необхідністю всміхатися й бажанням плакати було майже неможливо знайти рівновагу. Вона тихо сказала собі, що все буде добре, і відчинила двері.

За вечерею розмовляли легко, невимушено. Тільки їй ця легкість здавалася чужою. Вона сиділа серед близьких людей, чула голоси й ніяк не могла повернутися до того спокійного сімейного вечора, який так старанно готувала.

Пізніше Максим з Оксаною пішли гуляти. Наталя повільно прибирала зі столу. Поставивши келих на тацю, помітила, що руки й досі тремтять. Забагато збігів. Забагато запитань, які тепер неможливо було просто відкласти разом із посудом.

У нижній шухляді шафи у вітальні зберігався старий фотоальбом. Наталя дістала його й вийшла на веранду. Давно не відкривала цих сторінок. Провела пальцями по обкладинці, потім розгорнула альбом і майже відразу побачила фотографію, на якій їй було двадцять.

На знімку вона виглядала молодою, щасливою, сповненою надій. Наталя вдивлялася у власне обличчя й мимоволі поглядала на двері: ніби Оксана могла зараз повернутися і тоді вдасться ще раз порівняти, переконатися, що пам’ять нічого не перебільшує. Але й без цього схожість здавалася неймовірною.

— Люба, ти де?

Наталя здригнулася й закрила альбом.

— На веранді.

Сергій вийшов до неї з двома келихами вина. Простягнув один дружині й запитав:

— Ти така задумлива. Про що міркуєш?

Вона взяла келих, трохи відпила й поставила його на столик. Вимовити свої думки вголос було непросто. Наталя щойно розглядала старі знімки, порівнювала себе з Оксаною і тепер хотіла спитати чоловіка про ту саму схожість. Сергій теж бачив дівчину. Нарешті вона наважилася поставити йому запитання:

— Ти помітив, як Оксана на мене схожа?

Сергій сів поруч.

— Авжеж. Я спочатку навіть очам не повірив. Просто ти в молодості. Коли ми познайомилися, тобі ж теж було двадцять? Дивовижно, наскільки ви схожі.

Наталя зітхнула. Руки знову затремтіли. Чоловік бачив схожість, але не знав усього, що вона для неї означала. Він не знав правди про дівчинку, яка народилася двадцять років тому, про доньку, яку Наталя вважала втраченою назавжди…