Марина вже вважала цей день остаточно зіпсованим, аж раптом біля станції до неї підбіг переляканий хлопчик

Оксана обійняла доньку, відчувши дрібне тремтіння в її плечах. — Обов’язково поїдемо. Обіцяю, ти побачиш море. — Вона вимовила це впевнено, хоч сама поки не уявляла, коли й як зможе виконати обіцянку.

Заспокоївшись, дівчинка усміхнулася й позіхнула, прикривши рот долонею. — Тоді намалюю і море, і нас обох. — Вона вмостилася на сидінні, підклала руку під щоку й невдовзі заснула. Напруження поступово зникло з її обличчя, дихання стало тихим і рівним.

Їхня станція зустріла порожнім пероном, сюрчанням коників і теплим нічним повітрям. Оксана підхопила сумку й узялася за валізу, а Софія, ще не до кінця прокинувшись, брела поруч, раз у раз позіхаючи й тулячись до її боку. Назар ішов з іншого боку, як і раніше тримаючись за ремінь сумки.

— Нам іще довго їхати? — пробурмотіла дівчинка, насилу розплющуючи очі.

— Зовсім трохи, рідна. Зараз викличу машину, — відповіла Оксана й поправила лямку рюкзака, що сповзла з доньчиного плеча.

Невдовзі до платформи підкотила стара незграбна автівка. Дядько Степан одразу впізнав Оксану. — Здоровенькі були! Ганна провітрила хату й чекає на вас. — Він завантажив валізу в багажник, а Софія й Назар залізли до салону й вмостилися поруч з Оксаною.

Дорогою Софія знову задрімала, погойдуючись у такт машині, а Назар мовчки дивився у вікно. За склом темніли поля, над ними лежало широке літнє небо, а рідкісні вогники з’являлися й зникали вдалині. Оксана поверталася до невеликого дерев’яного будинку свого дитинства, що дістався їй від батьків.

Хвіртка озвалася протяжним скрипом. У притихлому дворі пахло нагрітими дошками, свіжою травою й землею, що вистигала після спекотного дня. Софія остаточно прокинулася, озирнулася й раптом потягнула маму до ґанку: — Тут пирогами пахне!

Тітка Ганна розчахнула двері, міцно обійняла Оксану й сплеснула руками, побачивши Софію. — Як ти виросла! Іди до мене. — Дівчинка зі сміхом кинулася до неї, на кілька митей забувши і втому, і важкий день. Назар несміливо зупинився поруч з Оксаною.

У хаті було прохолодно, пахло картоплею, молоком і свіжою випічкою. Оксана посадила Назара за стіл і підсунула до нього тарілку з картоплею. Отримавши ложку, хлопчик жадібно взявся до їжі. Він їв квапливо, час від часу позираючи на дорослих і все ще не наважуючись повірити, що його не проженуть.

Софія мовчки всілася поруч і не зводила з нього очей. — Він страшенно голодний, — прошепотіла вона матері. — Точно як те кошеня, якого ми годували.

Назар тримав ложку обома руками, а його плечі потроху переставали тремтіти. Тепло кімнати, їжа й спокійні голоси поступово заспокоювали його, але щоразу, коли хтось відходив від столу, він перелякано зводив голову…