Марина вже вважала цей день остаточно зіпсованим, аж раптом біля станції до неї підбіг переляканий хлопчик

Коли Оксана вкладала доньку, Софія довго не відпускала її руки. — Назар залишиться в нас? — запитала дівчинка, поглядаючи на сусіднє ліжко, приготоване для хлопчика. З її тону було зрозуміло: для неї рішення вже здавалося очевидним.

— Поки що залишиться, сонечко, — відповіла мати й поправила розкуйовджене волосся Софії. Їй самій іще належало зрозуміти, що робити далі, але залишити перелякану дитину без захисту вона вже не могла.

Софія вдоволено усміхнулася. — Добре. Він добрий. Уранці покажу йому олівці й книжку про котів, вони лежать у моєму рюкзаку. — Вона повернулася до сусіднього ліжка, перевіряючи, чи почув Назар обіцянку.

З-під ковдри долинув тихий голос хлопчика: — Дякую вам.

— Засинай, — озвалася дівчинка. — Завтра нам буде весело! — Вона заплющила очі, однак ще деякий час прислухалася до його дихання.

На кухні тітка Ганна поставила перед Оксаною чай. Тут було тихо, тільки за відчиненим вікном шелестіло листя й сюрчали нічні комахи. — Соня вже вважає його братом. Ти певна, Оксаночко, що готова відповідати за цю дитину?

Оксана обхопила долонями чашку, збираючись із думками. — Вона має рацію: його не можна залишити, — твердо сказала жінка. Вимовлені вголос слова остаточно зміцнили рішення, що визріло за цей вечір.

— Тоді розкажи, звідки він узявся, — попросила Ганна, не приховуючи тривоги.

— На вокзалі вчепився в мою сумку, як у єдиний порятунок. Каже, жінка на ім’я Людмила вивезла його, а потім покинула. — Перед внутрішнім зором Оксани знову постали брудні пальці й величезні перелякані очі.

Ганна насупилася. — Дуже дивна історія. — Обидві замовкли, розуміючи, що за короткою розповіддю хлопчика криється щось тривожне. Більше того вечора вони нічого з’ясувати не могли.

Оксану розбудив негучний шерех. Крізь фіранки до кімнати вже пробивалося яскраве літнє світло. Загорнувшись у ковдру, Назар сидів на краю ліжка й дивився у вікно. Софія встигла прокинутися й тепер тягнула його за рукав: — Вставай! Я ж обіцяла показати тобі олівці…