Марина вже вважала цей день остаточно зіпсованим, аж раптом біля станції до неї підбіг переляканий хлопчик

— Так, це я. Де мій син? — повторив незнайомець. У його голосі чулося сильне хвилювання.

— Він зі мною, і з ним усе добре. Запишіть адресу, — повільно й чітко промовила Оксана, а потім пояснила, як знайти будинок.

У відповідь почувся довгий, важкий видих, ніби співрозмовник лише тепер дозволив собі знову дихати. На кілька секунд у слухавці запала цілковита тиша. — Я негайно вилітаю.

Після розмови Оксана ще деякий час стояла з телефоном у руці. Короткі фрази Остапа не розкрили нічого, але в них не було байдужості, якої так боявся Назар. Хлопчик стежив за нею, намагаючись вгадати з її обличчя, що сказав батько.

Надвечір біля будинку зупинився чорний позашляховик. Із нього вийшов високий чоловік у темній сорочці, зі змарнілим, напруженим обличчям. Він швидко обвів поглядом двір, і його очі відразу зупинилися на дитині. Софія сховалася за матір’ю й тихо запитала: — Це Назарів тато?

Хлопчик ніби завмер між бажанням кинутися назустріч і звичним страхом бути відкинутим. Він нерішуче зробив один крок, потім іще один і ледь чутно промовив: — Тату?…