Мати була певна, що втратила сина, аж поки на похороні не сталося щось незбагненне

— пролунав знайомий голос. — Ти живий?

Це був Кирило.

Вони дружили понад рік. Кирило служив у місцевому правоохоронному органі, його батько обіймав там важливу посаду. На вигляд він був простий, веселий, компанійський. Єгора з ним познайомила Вероніка, сказавши, що вони давно знають одне одного. Чоловіки іноді вибиралися разом за місто, розмовляли, жартували, Кирило часто заходив до них додому. Він розповідав, що мріє про сім’ю, але поки не зустрів відповідну жінку.

Тієї ночі Кирило разом з іншими обстежував берег після катастрофи. І першим знайшов Єгора.

— Кириле, допоможи, — насилу вимовив Єгор. — Голова… я майже нічого не тямлю.

— Зараз, друже.

Кирило ступив ближче, нахилився.

А потім різко замахнувся ліхтарем.

Удар спалахнув у голові сліпучим болем, і світ знову згас.

Коли Єгор прийшов до тями, він лежав не на березі.

Під ним був старий матрац, що тхнув сирістю. Навколо — грубі стіни, пліснява по кутках, павутина під стелею. Десь високо виднілася вузька віддушина, крізь яку просочувалося тьмяне денне світло.

Підвал.

Він не відразу зміг підвестися. Тіло було ватяне, у голові шуміло. Поруч стояв старий ящик. Єгор, тримаючись за стіну, сяк-так виліз на нього й спробував виглянути назовні. Але через віддушину він побачив тільки зарості кущів.

Потім зовсім близько пролунав голос Кирила.

Той говорив телефоном.

— Не влаштовуй істерики, — сказав він комусь. — Нікуди він не дінеться. Підвал міцний. Я йому ще укол зробив, так що він, найімовірніше, спить… Ні, ти сама подумай, це не так просто — прибрати людину. Зроблю пізніше. Поки нехай сидить. Може, сам швидко здохне… Кричати? Та нехай кричить. Будиночок у глушині, поруч нікого.

Єгор завмер.

— До впізнання готуйся, — провадив Кирило. — Там справжнього впізнання не буде. Папери оформимо, труну закриють — і все. Поховаєш так, ніби там твій чоловік. Ми ж домовилися… Куди потім? Місця навколо повно. Земля м’яка. Не смикайся… Після похорону займешся виплатою за страховкою. Усе, увечері побачимося, ще раз обговоримо.

Голос віддалився. Кирило пішов.

Єгор повільно зліз із ящика й сів, не відчуваючи ніг. Він намагався переконати себе, що недочув. Що не так зрозумів. Що після удару й холоду розум плутає слова.

Але все сходилося надто точно.

У підвалі був він. Кирило говорив про «чоловіка». На іншому кінці дроту була жінка, з якою він розмовляв надто звично й надто близько.

Вероніка.

Дружина і друг. Коханці.

Ця думка вдарила сильніше, ніж ліхтар.

Єгор ліг назад на старий матрац і довго дивився в низьку стелю. Сил думати не було. Усередині все заніміло. За якийсь час він провалився у важкий, каламутний сон.

Прокинувся він майже за добу.

Спершу не зрозумів, де перебуває. Потім пам’ять повернулася одразу, цілком, як крижана вода. Голова вже не так крутилася, слабкість трохи відступила. І разом із ясністю прийшло розуміння: якщо Кирило й Вероніка вирішили позбутися його, чекати не можна.

Він спробував вибити двері. Бив плечем, ногою, знову плечем. Дерево було міцне, ззовні його тримав надійний засув. Він кричав до хрипоти, але у відповідь чув тільки вітер і далекі звуки лісу. Ніхто не відгукнувся.

Голод почав мучити швидко. Спрага — ще дужче…