Мати була певна, що втратила сина, аж поки на похороні не сталося щось незбагненне

Єгор почав оглядати підвал. У дальньому кутку знайшов грубо збитий скриню. Усередині лежали банки з домашніми заготовками: овочі, соління, густі салати. Поруч стояла невелика діжечка з морквою, пересипаною піском. Під стелею на гаку висів мішок сухарів.

Єгор згадав, що цей старий заміський будиночок нещодавно дістався Кирилові від бабусі. Вочевидь, вона й залишила запаси. Він подумки подякував незнайомій старенькій. Її хазяйновитість тепер тримала його при житті.

Після їжі пити захотілося так, що язик прилипав до піднебіння. Води в підвалі не виявилося. Він уже почав слабнути, коли почув за стіною дрібний стукіт.

Дощ.

Єгор кинувся до віддушини, просунув руку назовні й спробував ловити краплі долонею. Цього було замало. Тоді він знайшов стару кружку й пластикову пляшку. Висунув кружку за ґрати, дочекався, поки вона наповниться, випив. Потім знову набрав і перелив у пляшку. Дощ ішов довго, і до ранку в нього вже був запас води на кілька днів.

— Ні, — сказав він у темряву. — Так просто я не помру.

Дні потяглися в’язко й однаково.

Єгор чекав, що Кирило повернеться й спуститься в підвал. Сподівався, що зможе напасти першим, вибити в нього ключі, вирватися назовні. Сил було мало, але злість тримала міцніше за їжу. Він уявляв обличчя матері, її руки, її голос — і щоразу змушував себе не здаватися.

Кирило не приїздив.

Одного разу за стіною почувся шум машини. Потім кроки. Двері нагорі рипнули.

— Ей, ти там живий? — гукнув Кирило.

— Живий, — відповів Єгор. — Спускайся. Поговоримо.

— А ще чого. Не збираюся з тобою панькатися.

— Навіщо ти це зробив?

Кирило тихо засміявся.

— Ти й досі не зрозумів?

— Зрозумів. Але хочу почути це від тебе.

— Гаразд, слухай. Усе одно тобі звідси не вибратися. Ми з Веронікою вже рік разом. Ти думав, ми просто давні знайомі? Ні, друже. Ми давно коханці. І давно хотіли вирішити питання з тобою. Бажано вигідно. У тебе страховка на велику суму, а тут такий зручний випадок — катастрофа. Я сам зголосився шукати зниклих. Думав, знайду тіло. А знайшов тебе живим. Пощастило мені, що раніше за інших.

— Ви хотіли оголосити мене загиблим?

— Хотіли й оголосимо. Для всіх ти зник. Потім з’являться потрібні папери, закрита труна, похорон, виплата. Усе чисто.

— Якщо я вважаюся зниклим безвісти, виплату одразу не дадуть.

— Це вже не твоя турбота, — усміхнувся Кирило. — Я розберуся.

Кроки віддалилися.

Єгор зрозумів остаточно: його збиралися взяти змором. Залишити в підвалі, поки він не зникне для всіх по-справжньому. Старі запаси зірвали їхній план, але ненадовго. Він розтягував їжу, пив дощову воду, втрачав лік часу. Іноді тиша тиснула на нього так сильно, що хотілося кричати просто заради звуку власного голосу.

Але удача ще не відвернулася від нього.

Кирило приїхав уранці. Єгор почув машину, потім кроки. Того дня він справді почувався зле: слабкість накочувала хвилями, в очах темніло. І раптом у голові майнула думка — ризикована, майже божевільна, але єдина.

Він ліг на матрац долілиць і завмер.

— Ей! — гукнув Кирило згори…