Мати була певна, що втратила сина, аж поки на похороні не сталося щось незбагненне

— Мені якраз по дорозі. Але спершу заїдемо до Тамари. Вона неподалік живе. Тобі треба помитися, поголитися й перевдягтися. Вигляд у тебе, вибач, такий, що не кожен повірить розповіді про моряка.

Єгор подивився на себе й невесело всміхнувся.

— Майже два місяці в підвалі. Вижив на сухарях і солоних овочах. Більше в житті на них дивитися не захочу.

— Значить, міцний, — сказав Григорій. — Це добре.

Тамара жила в невеликому селищі при дорозі. Спершу вона злякалася, коли Григорій привів до неї худого, зарослого, змученого незнайомця. Але, вислухавши коротке пояснення, відразу заметушилася: натопила лазню, знайшла чистий одяг, поставила на стіл гарячу їжу.

Надвечір Єгор, вимитий, нагодований, у чужих, але чистих речах, сів на диван і майже відразу заснув.

Крізь сон він почув тихий голос Тамари:

— Зовсім іще молодий…

— Намучився, — відповів Григорій. — Нічого. Живий — уже перемога.

Уранці Єгор прокинувся ніби іншою людиною. Слабкість нікуди не зникла, тіло боліло, але голова була ясна. Він зрозумів, що йому справді дали другий шанс.

Ближче до полудня вони попрощалися з Тамарою й вирушили далі.

Дорога тривала кілька днів. Вантажівка нарешті в’їхала в рідне селище Єгора. Григорій зупинився неподалік від Марининого дому.

— Ну от, друже, далі сам, — сказав він. — Номер я тобі записав. Подзвони потім, розкажеш, чим усе скінчилося.

— Обов’язково, — кивнув Єгор. — Я вам життям завдячую.

— Не надто голосно сказано? Просто наступного разу уважніше обирай друзів і дружин.

— Постараюся, — сумно відповів Єгор. Потім додав: — А ви одружіться з Тамарою. Вона хороша.

Григорій усміхнувся.

— Хороша. Одружуся.

Він махнув рукою, мотор заревів, і вантажівка поїхала.

Єгор залишився перед рідним домом.

З неба знову сипав холодний осінній дощ. Він зіщулився і раптом так виразно уявив, як усередині тепло, як мати поставить чайник, як спершу не повірить власним очам, а потім розплачеться й обійме його до болю, що в горлі защеміло.

Але дім зустрів його дивною тишею.

Старий пес гавкав десь із сараю — ніби його замкнули. З димаря не піднімався дим. Двері на веранду були прочинені. Усередині якась жінка мила підлогу.

— Тітко Зоє? — Єгор упізнав сусідку. Серце в нього ухнуло вниз. — Де мама?

Жінка випросталася, обернулася й зблідла так, що Єгор злякався: зараз упаде.

— Єгорку? — прошепотіла вона. — Це ти?