Мати була певна, що втратила сина, аж поки на похороні не сталося щось незбагненне

— Я. Де мама?

— На кладовищі… — Зоя схопилася за груди. — Тебе сьогодні ховають. Я от підлогу мила… так заведено…

Вона й сама почула, як безглуздо це прозвучало.

— Який похорон, якщо я живий? — видихнув Єгор.

Але стояти й пояснювати було ніколи.

Він уже біг.

Кладовище було недалеко. Дорогою Єгор зрозумів: Вероніка й Кирило довели свій план до кінця навіть після його втечі. Можливо, Кирило сподівався перехопити його раніше. Не встиг.

Коли Єгор вбіг на кладовище, перед ним відкрилася картина, від якої все всередині стиснулося: натовп під дощем, закрита труна, мати, яка ледве стояла на ногах, Вероніка поруч із нею, витираючи сухі, фальшиві сльози.

Єгор хотів сказати щось сильне. Гучне. Таке, щоб усі відразу зрозуміли правду.

Але з губ зірвалося тільки:

— Перепрошую… а кого ви тут збираєтеся ховати?

Потім він ще довго дивувався цій фразі. Хоча, якщо чесно, йому й справді було цікаво, що вони поклали в труну.

Виявилося — звичайне поліно.

Він чекав, як поведеться Вероніка. Кинеться до нього з обіймами? Почне вдавати жертву? Скаже, що її обдурили, змусили, залякали?

Вона не сказала нічого.

Просто втекла.

І Єгор уже розумів: далеко їй утекти не дадуть.

Минуло кілька місяців.

Єгор здебільшого жив у матері, але йому часто доводилося їздити туди, де раніше було його колишнє життя. Треба було давати свідчення, брати участь у слідчих діях, потім з’являтися в суді. Тепер він витримував це спокійно. Найстрашніше вже лишилося позаду.

Кирила затримали майже відразу, попри зв’язки. Вероніку теж знайшли. Згодом з’ясувалося, що на похороні вона вже знала про втечу Єгора, але вірила: Кирило швидко все виправить і не дасть чоловікові дістатися до матері.

Не виправив…