Мати побачила уві сні зниклого сина-солдата і прокинулася з тривожним розумінням, де шукати

— видихнула вона.

Чоловік зупинився й здивовано подивився на худу сиву жінку в інвалідному візку.

— Хто ви?

Віра Михайлівна простягнула до нього тремтячі руки.

— Я твоя мама.

Він дивився на неї розгублено, без упізнавання. Потім повільно, майже невпевнено простягнув свої руки назустріч.

Він не пам’ятав її. Не пам’ятав дому, дитинства, батька, шкільного подвір’я, проводів на вокзалі. Усе минуле ніби стерло важким ударом, болем, голодом, ямою і роками чужого життя.

Але Віра Михайлівна тримала його долоні й плакала так, як не плакала всі ці десять років. Бо тепер її син був не рядком у паперах, не голосом уві сні, не фотографією в альбомі.

Він був живий. Теплий. Поруч.

Потім почалася інша дорога — довга й важка. Повернення додому, відновлення документів, безкінечні кабінети, обстеження, підтвердження, розмови з лікарями. Артемові довелося наново збирати самого себе по шматочках.

Пам’ять поверталася не одразу. Спершу окремі запахи, потім уривки голосів, далі обличчя. Одного разу він згадав кухню їхньої старої квартири. Потім — як мати вела його в перший клас. Потім — батькову фотографію на стіні.

Віра Михайлівна теж ніби почала жити заново. Хвороба нікуди не поділася, але в очах у неї з’явилося світло. Вона стала частіше усміхатися, краще їсти, охочіше виконувати вправи. Лікарі дивувалися, а Олена тільки тихо казала: