Мати побачила уві сні зниклого сина-солдата і прокинулася з тривожним розумінням, де шукати

— Іноді людині потрібні не ліки, а той, заради кого варто триматися.

Олена залишилася поруч. Вона стала для них майже рідною. Адже саме вона впізнала обличчя Артема на старому знімку й не промовчала.

Попереду в матері й сина було багато важкого. Артемові належало звикати до дому, до людей, до минулого, яке поверталося болем. Вірі Михайлівні — вчитися не боятися щоразу, коли він виходив за двері.

Але головне вже сталося.

Мати знайшла сина.

І відтоді Віра Михайлівна знала: надія може здаватися безумством, може виглядати смішною, марною, неможливою. Але іноді саме вона веде туди, куди не доходять ні листи, ні запити, ні офіційні пошуки.

Бо материнське серце чує навіть той голос, що долинає з-під землі.