Медовий місяць перетворився для мене на випробування, коли один дзвінок відкрив небезпечну правду

— Повний гонорар — триста тисяч, плюс витрати, якщо знадобляться експертизи чи архівні запити. Марин, я можу заплатити.

— Ні, — перебила вона. — Я сама. Дай мені його номер.

Павло продиктував контакти. Марина відразу набрала.

Чоловічий голос відповів після третього гудка.

— Морозов.

— Станіславе Євгеновичу? Мене звати Марина Кравцова. Павло Чернов передав мені ваш номер.

— Так, я в курсі. Коли зможете зустрітися?

— Я зараз біля моря. Повернуся за десять днів.

— Надто довго, — сухо сказав Морозов. — Якщо все так, як описав ваш знайомий, час може працювати проти вас. Оформимо дистанційно. Я надішлю договір, ви підпишете його електронно й переказуєте аванс. Половину зараз, решту — після результату.

— Добре.

Марина озирнулася на кімнату. Роман спав.

— Мені потрібні всі дані, які у вас є, — провадив Морозов. — Повне ім’я чоловіка, дата народження, номер документа, попередні адреси, відомості про першу дружину, все, що вам повідомили у реєстраційному відділі.

Марина переказала йому все. Морозов слухав уважно, майже не перебиваючи, лише іноді ставив короткі уточнювальні запитання.

— Зрозумів, — сказав він наприкінці. — Почну сьогодні. І запам’ятайте: якщо чоловік почне щось підозрювати, одразу повідомте. Не геройствуйте.

За годину договір прийшов на пошту. Марина підписала його й переказала аванс. Розслідування почалося.

Наступні дні розтяглися болісно. Роман, як і раніше, був ласкавий і веселий. Він запропонував поїхати в гори, і Марина погодилася — аби тільки не залишатися з ним наодинці в номері й не слухати власних думок.

Дорога йшла серпантином. Машина піднімалася все вище, під колесами миготіли повороти, за вікнами відкривалися урвища, зелені схили, далека лінія моря. Гід розповідав про природу, про старі стежки, про місцеві легенди. Роман тримав Марину за руку й шепотів компліменти.

Вона дивилася вниз, туди, де дорога обривалася в кам’яну порожнечу, і думала, як легко тут міг би статися нещасний випадок. Один хибний крок. Один поштовх. Один крик, що розчинився у вітрі.

— Ти зблідла, — зауважив Роман. — Злякалася висоти?

— Трохи, — сказала вона.

— Не бійся. Я ж поруч. Не дам тобі впасти.

Він обійняв її за плечі.

Марині стало ще холодніше.

Увечері, коли вони повернулися до готелю, надійшло повідомлення від Морозова: «Є перші відомості. Подзвоніть, коли зможете говорити спокійно».

Вона дочекалася, поки Роман засне, і вийшла на балкон. Нічне море шуміло внизу. Вітер тріпав волосся. Марина набрала номер.

— Слухаю, — відповів Морозов.

— Що ви знайшли?

— Багато неприємного. Почну по порядку. П’ятнадцять років тому ваш чоловік жив у невеликому селищі за містом. Приватний двоповерховий будинок. У технічному архіві зберігся старий план: під будинком був підвал площею близько дванадцяти метрів.

— І що?