Мільйонер підібрав на шосе брудну незнайомку, не підозрюючи, що її поява змінить цей вечір

— Щоб ти перестав удавати героя. І щоб Сонька підписала відмову від квартири. Тоді ніхто нікого не чіпає, заяву можна буде переглянути, і всі спокійно живуть далі.

— Я нічого не підпишу, — сказала Соня.

Голос тремтів, але слова були тверді. Вітчим повільно повернувся до неї, підійшов і схопив за підборіддя.

— Підпишеш. Куди ти дінешся?

Тарас різко ступив до них, майже не думаючи.

— Руку прибрав.

Вітчим перевів погляд на нього й усміхнувся ширше.

— Ти їй хто? Знайшов на дорозі, пожалів на ніч — і вже вирішив, що маєш право втручатися? Вона тобі ніхто. А я — сім’я. Розумієш, що це означає?

Соня раптом тихо засміялася. Сміх вийшов надломлений, нервовий, майже беззвучний.

— Сім’я? Мама тобі вірила. Думала, що поруч із нею людина, яка захистить. А тобі весь цей час потрібні були тільки її квартира й те, що вона лишила. А потім ти перетворив моє життя на пекло.

— Сядь і мовчи, — прошипів вітчим, стискаючи її руку сильніше. — Досить влаштовувати вистави. Мені потрібна ця квартира, яка мала дістатися мені. Підпишеш відмову — і, може, я заберу заяву. Будеш вільна, куди завгодно підеш.

— Відпусти її, — сказав Тарас. Голос у нього став тихим, але саме ця тиша була небезпечніша за крик. — Востаннє кажу.

— А якщо ні?

— А якщо ні, — пролунав від входу спокійний голос Романа, — то розмова одразу переходить у зовсім іншу площину.

Вітчим різко обернувся. Роман увійшов без метушні, поправив пальто й дістав посвідчення.

— Адвокат. І мушу зауважити: те, що відбувається зараз, дуже схоже не на сімейну розмову, а на незаконне утримання людини та примушування до відмови від власності під тиском.

— Ти ще хто такий розумний? — процідив вітчим…