Мільйонер підібрав на шосе брудну незнайомку, не підозрюючи, що її поява змінить цей вечір

— Я вже представився. А ще, щоб не було непорозумінь, останні хвилини нашої розмови фіксуються.

Роман дістав маленький диктофон і спокійно показав його на долоні. Вітчим змінився на обличчі не одразу, але Тарас помітив, як сіпнулася скула і як погляд метнувся до Соні, потім до дверей.

— Можемо викликати поліцію просто звідси, — продовжив Роман тим самим рівним тоном. — Із записом, із дівчиною, з документами, з обставинами її вивезення з чужого дому. А можемо вчинити розумніше. Ви відпускаєте Софію, відкликаєте свою заяву про крадіжку, припиняєте тиснути на неї щодо спадщини, і далі все вирішується офіційно, через юристів. Без погроз, без силових сцен і без спроб зображати турботливого родича.

У вітальні стало так тихо, що було чути, як Соня уривчасто дихає. Тарас стояв поруч, стримуючи бажання вдарити вітчима. Роман, здавалося, бачив це й тому говорив особливо спокійно, ніби втримував усю кімнату від вибуху одним рівним голосом.

— Забирайте, — нарешті видушив вітчим. — І забирайтеся. Але ви про це ще пошкодуєте.

— Це можна вважати погрозою? — Роман ледь підняв брову. — Я б на вашому місці добирав слова обережніше. Вони тепер мають значення.

Соня підвелася, але ноги в неї підкосилися. Тарас устиг підхопити її під лікоть. Вона вчепилася в його пальто так міцно, ніби боялася, що варто відпустити — і все знову зникне.

У машині вона довго мовчала. Сиділа, згорнувшись, дивилася на свої руки. Тарас вів, не відриваючи погляду від дороги, і лише по тому, як побіліли його пальці на кермі, можна було зрозуміти, що він іще не заспокоївся.

Коли будинок вітчима лишився далеко позаду, Соня нарешті прошепотіла:

— Ви справді приїхали по мене.

— Звісно…