Мільйонер підібрав на шосе брудну незнайомку, не підозрюючи, що її поява змінить цей вечір

Черговий слухняно перемотав. Машина рушила. У боковому вікні на секунду майнуло обличчя Соні — перелякане, бліде, застигле.

— Може, поліцію викликати? — невпевнено спитав охоронець.

— Поки ні, — тихо сказав Тарас. — Спершу юристу.

Це не була відмова від допомоги. Він просто надто швидко зрозумів ризик. Якщо заява про крадіжку вже в матеріалах, якщо вітчим устиг виставити Соню втікачкою й має бодай якісь зв’язки, звичайний виклик може зіграти проти неї. Її не врятують, а оформлять як знайдену підозрювану й повернуть під чужий контроль. Потрібна була людина, яка розуміє, як діяти в таких брудних сімейно-майнових історіях.

Тарас набрав Романа просто на ходу. Той був адвокатом, з яким він познайомився багато років тому, в неспокійні часи, коли питання вирішувалися не лише паперами, а й умінням не дати себе продавити. Роман умів говорити з тими, хто закон поважав тільки доти, доки той не заважав.

— У мене терміново, — сказав Тарас, сідаючи в машину. — Дівчина. Спадщина. Вітчим тисне, написав заяву про крадіжку. Її щойно забрали силою. Найімовірніше, повіз до себе.

— Адреса? — спитав Роман без зайвих запитань.

— За документами — будинок біля води, чотирнадцятий номер.

— Зрозумів. Дай мені трохи часу і слухай уважно: без мене туди не вривайся.

Тарас стиснув зуби. Йому хотілося зробити саме це — увірватися, вибити двері, забрати Соню, а потім уже розбиратися. Але він змусив себе їхати рівно. Лють була надто гарячою, щоб довіряти їй повністю.

Біля будинку вітчима він вийшов з машини й натиснув кнопку домофона. У динаміку майже одразу пролунав знайомий голос.

— Хто?

— Відчиняй, — сказав Тарас. — Ми з тобою не домовили.

Пауза тривала кілька секунд. Потім замок клацнув.

Дім усередині виглядав дорогим, але неприємним: надто блискучим, надто вилизано-чистим, наповненим речами, які мали кричати про достаток. У вітальні стояв сам вітчим — кремезний чоловік із важким поглядом і руками в кишенях. Соня сиділа на стільці біля стіни. Обличчя червоне від сліз, пальці вчепилися в край сидіння. Але вона була ціла. Тарас устиг помітити це насамперед і тільки потім відчув, як трохи відпустило груди.

— І куди ти поліз? — вітчим усміхнувся, навіть не намагаючись приховати роздратування. — Я ж сказав: сімейна справа. Дівчисько втекло, прихопило чуже, я її повернув. Усе.

— Чого ти хочеш? — спитав Тарас, роблячи крок уперед…