Молодший брат привів у дім наречену й одразу спробував поставити сім’ю перед новими правилами

— Не починай. Я тут прописаний.

— Прописка не робить тебе власником.

У передпокої стало так тихо, що було чути, як на кухні закипає чайник.

Ірина перестала усміхатися.

— Зате він син, — сказала вона. — А батьки не вічні. Треба думати наперед.

Мама зблідла. Так швидко, що я зробила крок до неї.

— Ви зараз що сказали? — спитала я.

— Нічого страшного. Усі дорослі люди. Треба вирішувати майнові питання спокійно, поки є можливість. Сергій переживає, що ви одного дня залишите його ні з чим.

Я подивилася на брата. Він відвів погляд, але лише на секунду.

— Ти їй це сказав?

— А хіба неправда? — кинув він. — Ти все оформила на себе?

— Що оформила?

— Не прикидайся. Мама постійно з тобою по нотаріусах ходить, тато якісь папери підписує. Думаєш, я не знаю?

Мама спробувала підвестися.

— Сергійку, то були довіреності для лікарні й банку… Аня за мене ліки отримувала, рахунки оплачувала…

— Авжеж, авжеж, — перебив він. — Усе зручно пояснюється.

Я бачила, як у мами затремтіли губи. У батька напружилася щелепа, але він мовчав. Він завжди мовчав, коли було страшно: так було в дитинстві, коли в нього зірвалася робота; так було, коли маму забрала швидка; так було й зараз.

Ірина зробила крок уперед, пройшла в коридор, не питаючи дозволу, провела пальцем по старій полиці з ключами.

— Тут треба все міняти. Спершу звільнимо маленьку кімнату. Сергій житиме там, я поки теж. Потім вирішимо, що робити з вашою кімнатою, Анно. Дорослій жінці, звісно, давно пора жити окремо.

Мене ніби крижаною водою облили.

— Моєю кімнатою? — перепитала я.

— Ну не маминою ж, — знизала плечима вона. — Мамі спокій потрібен. А ви молода, працюєте. Знімете собі щось.

Сергій подивився на мене з викликом. І в ту мить щось у мені клацнуло. Не гучно, не драматично. Просто, як замок, який нарешті провернувся.

Я підійшла до шафи в передпокої, відкрила верхню шухляду й дістала тонку синю теку. Ірина уважно стежила за моїми руками. Сергій насупився.

— Що це?

— Те, що тобі слід було дізнатися в батьків, перш ніж приводити сюди людину командувати, — сказала я.

Тека була не нова, із заломом на кутику. У ній лежали копії документів: свідоцтво про право власності, договір дарування частки, виписки, довіреності, квитанції. Я зберігала їх не тому, що мріяла з кимось судитися. Просто за роки маминої хвороби навчилася: папір іноді рятує там, де рідна кров раптом стає водою.

Я розкрила теку й поклала перший аркуш на тумбу.

— Квартира належить мамі й татові. По половині. Ні тобі, ні мені тут частка не належить. Мама оформлювала на мене довіреність лише для оплати рахунків і отримання медичних документів. Тато — теж. Ось копії.

Сергій скривився.

— Папірці можна будь-які надрукувати.

— Можна. Тому оригінали в батьків. А копії завірені.

Ірина взяла аркуш раніше, ніж Сергій устиг потягнутися. Її очі швидко пробігли рядками. Вона змінилася майже непомітно: плечі стали жорсткіші, губи стиснулися. І вперше за вечір вона подивилася не на мене, а на маму.

— Наталіє Павлівно, — сказала вона вже іншим голосом, — ви ж розумієте, що довіреність можна використати по-різному? Сьогодні ліки, завтра майно.

Мама притисла долоню до грудей.

— Аня ніколи…