Молодий хлопець зняв кімнату в самотнього слюсаря, і сусіди довго не розуміли, що насправді відбувається в будинку
До літа в квартирі знову з’явився базилік. Артем купив маленький горщик на ринку, поставив на кухонне підвіконня й попередив Миколу, що це не просто зелень, а відповідальність. Микола фиркнув, але поливав його за розкладом зі старого мірного кухля. Нові штори висіли по боках вікна, важкі, спокійні. Їх засували на ніч, а вдень залишали розкритими. Не на зло. Просто тому, що світло було потрібне рослинам і людям.
Одного з вечорів Микола затримався після роботи. Прийшов утомлений, із чорною смугою мастила на щоці, кинув ключі на тумбочку й сказав:
— Мені запропонували взяти учнів. Молодих слюсарів учити.
Артем усміхнувся:
— Будеш бурчати на них?
— Обов’язково.
Він зняв куртку, помовчав і додав:
— І, може, менше ховатися на роботі.
Ця фраза була маленькою, але Артем зрозумів, скільки сил вона коштувала. Він підійшов, стер пальцем мастило з його щоки. Микола впіймав його руку й поцілував у кісточки — швидко, майже сором’язливо, як людина, яка ще вчиться не перепрошувати за ніжність.
Олена почала телефонувати щонеділі. Не щоразу розмова виходила доброю. Іноді Микола відповідав сухо, іноді вона дратувалася, іноді обоє замовкали й слухали перешкоди. Але одного разу вона прийшла із сином. Хлопчик приніс малюнок: високий будинок, квадратні вікна, двоє людей біля столу й зелена пляма на підвіконні. «Це дід і Артем, вони лагодять чайник», — пояснив він. Олена напружилася, але нічого не виправила. Микола повісив малюнок на холодильник магнітом у вигляді гайкового ключа.
Артем довго боявся вийти з Миколою кудись разом. Не в магазин по хліб, не до юристки, не у справах, а просто так — як виходять люди, яким добре поруч. У суботу вони пішли в маленьке кафе біля зупинки. Сіли біля вікна. Микола замовив два чаї й надто солодке тістечко. За сусіднім столиком хтось озирнувся, потім відвернувся. Артем відчув звичний укол у животі. Микола помітив і поклав долоню поруч із його долонею, не накриваючи, не змушуючи. Артем сам переплів пальці.
Ніхто не зааплодував. Ніхто не підійшов із красивими словами. Офіціантка просто принесла рахунок і спитала, чи потрібен пакет для тістечка. Надворі шуміли машини, пахло дощем і гарячим асфальтом. Життя не стало безпечним назавжди, але стало їхнім власним. Повертаючись додому, Артем ніс бідончик Зінаїди Павлівни, який вони нарешті вирішили віддати, а Микола ніс пакет із новим горщиком для базиліка.
Пізно ввечері вони стояли на кухні. У вікнах навпроти гасли чужі лампи. Артем на секунду завмер, упіймавши в шибці їхнє відображення: молодий чоловік із втомленими очима й п’ятдесятирічний слюсар із перебинтованим пальцем, обоє трохи налякані, обоє живі. Микола потягнувся до штор, але зупинився.
— Засунути? — спитав він.
Артем подивився на двір, на темні квадрати вікон, на своє відображення поруч із Миколою. Потім похитав головою.
— Потім. Я чай іще не допив.
Микола всміхнувся, сів за стіл і посунув до нього кухоль. За стіною хтось увімкнув воду, у батареї тихо клацнуло, базилік на підвіконні війнув свіжою зеленню. Дім залишався тим самим: старим, шумним, повним чужих очей і голосів. Але тепер у цьому домі в них було місце, яке вони відстояли не криком і не втечею, а правдою. І коли Микола взяв Артема за руку, той уже не відсмикнув пальці.
