На новосіллі у свекрухи жінка несподівано впізнала квартиру своєї бабусі, яка безслідно зникла

— Дзвоню тобі дорогою, ти слухавки не береш. Дзвоню Паличу, кажу: «Паличу, хапай свою палицю, стій біля під’їзду. Здається, мою хату обчищають».

— Приїжджаю, а тут ця малинова квочка мої речі з шафи на підлогу поскидала. Паличу! — гукнула вона в коридор. — Вріж йому ще по хребту, щоб дорогу забув назавжди.

— Зроблено, Степанівно! — бадьоро озвався сусід.

У коридорі пролунав гуркіт перекинутої вішалки, тріск тканини, що рвалася, і приглушений вереск Лариси Вікторівни. Марина стояла, прихилившись до одвірка, і не могла стримати крижаної усмішки. Ситуація розв’язалася найсправедливішим і найгротескнішим способом із можливих.

Вона навіть не відчувала до чоловіка злості, лише бридливість, як при вигляді розчавленого таргана. Артем, діставши чергового болючого стусана в поперек, вивалився з передпокою на сходовий майданчик. За ним, голосно причитаючи й накульгуючи, викотилася Лариса Вікторівна.

Вона встигла схопити тільки свою сумку, покинувши розсипаний по підлозі решту гардероба.

— Мої речі! Віддайте речі! — спробувала вона сунутися назад до квартири.

Палич зробив різкий випад тростиною, мов списом, зупинивши вістря за сантиметр від пишних грудей свекрухи.

— Речі у вікно повикидаємо, а сунетеся ще раз — я вам цією палицею новий хребет складу. Зрозуміли, мадам?

Артем, важко дихаючи, стояв на один сходовий проліт нижче. Його модна сорочка була перекошена, волосся розтріпане.

Він підвів погляд на дружину, чекаючи підтримки.

— Марина, ти це терпітимеш? Твою сім’ю б’є якийсь божевільний дід, скажи їм!

Марина повільно вийшла в коридор, переступаючи через покинуту кофту свекрухи. Вона подивилася на чоловіка згори вниз.

У її погляді не було ані краплі жалю.

— Моя сім’я, Артеме, зараз стоїть на кухні й п’є корвалол після твоєї п’ятизіркової турботи, — карбуючи кожне слово, промовила вона. — А ти — просто генетичне сміття, яке вирішило, що воно найхитріше. Ключі від цієї квартири й від моєї — на тумбочку. Негайно!

— Та я нікуди не піду. Це свавілля! — спробував обуритися Артем, але Палич виразно постукав тростиною по дверному косяку. Звук вийшов переконливий. Артем судомно поплескав себе по кишенях, витяг дві в’язки ключів і жбурнув їх на килимок біля дверей.

— Подавіться своїми метрами, жлоби міські. Ми з мамою без вас проживемо.

— Ідіть, ідіть! — махнула рукою Марина. — Речі, Ларисо Вікторівно, я спакую в сміттєві мішки й виставлю до під’їзду за годину. Забирати будете самі. Запізнитеся — двірники зрадіють.

— А щоб ви не нудьгували дорогою, можу викликати вам таксі. До «Зорі» доїдете, там проплачено на місяць. Насолоджуйтеся шведським столом.

Під бадьорі, загрозливі помахи Паличевої тростини Артем і Лариса Вікторівна, гублячи рештки гідності на брудних сходах, із ганьбою ретирувалися вниз. Лариса Вікторівна навіть не встигла дожувати шматок ковбаси. Грюкнули під’їзні двері…