На вокзалі хлопчик тримав стару фотографію й тихо шепотів: — Мені треба знайти цю людину… Надя кинула погляд на знімок — і вмить зблідла. Це був……

Поки Лука вдягався, задзвонив телефон. Оксана зняла слухавку й одразу зрозуміла з першого ж слова, хто це.

— Мамо, — сказала Іра.

Голос доньки був рівний. Надто рівний. Таким голосом вона говорила, коли вже все вирішила і тепер збиралася не слухати, а звинувачувати.

— Іро, я тобі пізніше передзвоню.

— Що в тебе за хлопчик?

Оксана заплющила очі. Отже, вже донесли. Найімовірніше, сусідка з нижнього поверху — та бачила все, навіть коли нічого не відбувалося.

— Я поясню. Тільки не зараз, я йду.

— Знову, мамо? Знову ти когось рятувати вирішила? У тебе свої онуки є. Назар тебе місяць не бачив. Денис питає, чому бабуся не кличе. А ти приводиш додому чужу дитину з вокзалу.

— Він не чужий так, як ти думаєш.

— А як? З вокзалу — це вже нормально? Ти розумієш, що буде, якщо прийде поліція чи соціальна служба? На тебе заяву напишуть, тебе саму почнуть тягати по кабінетах. Тобі не двадцять років.

Оксана стояла біля вікна. На сусідньому балконі голуб чистив пір’я, наїжачившись від холоду. На її власному балконі Лука, уже в куртці й сірому шарфі, кришив птахам хліб і щось шепотів.

— Іро, я тебе чую, — сказала Оксана. — Справді чую. Але зараз не можу говорити.

— Ти все життя так, — голос доньки здригнувся, але не пом’якшав. — Усе життя чужих жаліла більше, ніж своїх. Я в третьому класі ревла через подругу, яка не прийшла до мене на день народження і всім сказала, що я її образила. А ти мені: у неї мати п’є, їй важче, пожалій її. А мене хто мав пожаліти, мамо? Я твоя донька чи ні?

— Іро…

— Що Іра?

— Я ввечері передзвоню. Обіцяю.

Вона поклала слухавку так само обережно, як Богдан зачиняв двері. Потім ще хвилину стояла, притиснувши долоню до чола. Слова доньки дзвеніли не тому, що були новими. Вона чула їх багато разів, у різних формах, на різних кухнях, з різних приводів. Біль був у тому, що вони знову влучили точно в стару тріщину між матір’ю й донькою — тріщину, яку обидві обходили роками і обидві знали навпомацки.

— Тітко Оксано, — покликав Лука з балкона. — Я готовий.

— Іду.

У коридорі вона вдягла пальто, пов’язала хустку, сунула в сумку термос із чаєм і два бутерброди з сиром. Уже біля самих дверей зупинилася перед фотографією батька. Павло Григорович дивився з рамки просто, суворо, як завжди.

Оксана ледь ворухнула губами:

— Ну що, тату… поїхали…