На вокзалі хлопчик тримав стару фотографію й тихо шепотів: — Мені треба знайти цю людину… Надя кинула погляд на знімок — і вмить зблідла. Це був……

Оксана постояла, видихнула, набрала номер Раїси. Та зраділа, заговорила відразу: давно не чулися, зять знову прийшов додому напідпитку, онука впирається й не хоче займатися музикою. Оксана терпляче слухала, аж поки не настала пауза.

— Раю, мені потрібна допомога. Терміново і серйозно. Знайди людину: Дорошенко Остап Андрійович, приблизно двадцять шостий рік народження. Може бути в місті, може, десь у районі. Дуже треба.

Раїса на тому кінці дроту замовкла.

— Що в тебе сталося?

— Потім розкажу. Зараз сама не до кінця розумію. Тільки знайди, якщо можеш.

— Передзвоню.

Вона передзвонила менш ніж за годину. Оксана весь цей час ходила від кухні до кімнати, від кімнати до вікна, то піднімала чашку, то ставила назад.

— Записуй, — сказала Раїса без передмов. — Дорошенко Остап Андрійович, рік підходить. За нашими списками один. Зараз у будинку-інтернаті для літніх, за містом, у невеликому селищі. Рідні не значаться. Доїхати можна приміським автобусом від автовокзалу. Тільки, Оксано, зважай: йому майже сто. Буває ясний, буває плутає. Готуйся до всього.

Оксана подякувала й поклала слухавку. Кілька секунд стояла не рухаючись. Потім пішла до Луки.

Він сидів на підлозі біля дивана. У руках тримав стару бляшану машинку, колись зелену, тепер стерту до сірого металу. Колесо крутив пальцем і дивився кудись повз іграшку.

— Знайшли, — сказала Оксана.

Лука звів голову.

— Живий?

— Живий. Тільки не в самому місті. У будинку для літніх за містом. Поїдемо сьогодні.

Очі в нього стали величезними, сірими, ранковими.

— Просто зараз?

— Просто зараз. Одягайся. Куртку, шапку. Шарф у тебе є?

— Не було.

— Візьмеш мій сірий. Там холодно…