Настя не повірила в захмарну зарплату й вирішила перевірити оголошення особисто, не підозрюючи, що головна умова ховається за словами про сина господині

Storium · Читать на русском:

А в неділю вранці, рівно за тиждень після того, як вона пішла, зателефонувала Лариса Петрівна. Оля побачила номер і секунду дивилася на екран.

Потім узяла слухавку.

— Слухаю.

— Ольго.

Голос у неї був інший. Не той упевнений і чіткий, який Оля пам’ятала. Тихіший.

— Мені треба вам дещо сказати.

— Я слухаю.

— Я винна перед вами. Я не мала так чинити, використовувати вас як інструмент, не попередивши. Це було нечесно.

Оля мовчала.

— Я хотіла допомогти синові. Це не виправдання, я розумію. Але я побачила вас спершу на фотографії, потім особисто й подумала: ось людина, яка не зламається. Якій не байдуже. Він три роки сам у цьому домі, і дім став як склеп. Усе правильно, усе на місці — і мертво.

— Ларисо Петрівно, — сказала Оля.

— Зачекайте. Я маю сказати до кінця.

Пауза.

— Він не спить. Після того як ви пішли… Я говорила з ним учора. Він не телефонує вам, бо не вміє просити пробачення. Він ніколи не вмів. Це не чеснота, це вада, я знаю. Але він там сам. І дім знову мертвий.

Оля стояла біля вікна й дивилася на двір унизу. Звичайний двір: гойдалки, лавка, голуби.

— Чому ви мені це кажете?

— Бо він не зателефонує сам. А ви маєте знати.

— І що я маю з цим зробити?

Лариса Петрівна помовчала.

— Нічого не маєте. Це ваш вибір. Я просто хотіла, щоб ви знали правду. Я винна, не ви. І він це розуміє. Просто не вміє.

Зв’язок обірвався. Оля опустила телефон.

Стояла й дивилася у вікно. Голуби на лавці переступали лапами, штовхалися. Порожні гойдалки ледь погойдувалися від вітру.

Дім став як склеп. Усе правильно, усе на місці — і мертво.

Вона знала цей дім. Жила в ньому 8 тижнів і знала, яким він буває, коли в ньому хтось є. Запах із кухні, торшер у вітальні, записки на столі.

І яким він був, мабуть, до неї: правильним, чистим і абсолютно порожнім.

Вона взяла телефон. Відкрила застосунок таксі. Потім закрила.